Темна кімната, здригання тіней, голос із порожнечі... Для сучасного письменника це класичний зав'язок містичного хорору. Але для наших предків це була сувора й небезпечна реальність. Межа між «посланням небес» та «хворобливим маренням» завжди була гнучкою: вона залежала не від того, що ти бачиш, а від того, коли і де це відбувається.

Античність:
У давнину зорові й слухові аномалії не вважали хворобою. Вони були прямою мовою вищих сил.

Оракули: Дельфійська піфія вдихала отруйні гази й упадала в транс. Це вважалося найвищим актом зв'язку з Аполлоном, а не отруєнням.

Демоніон Сократа: Філософ відверто казав, що з дитинства чує внутрішній голос, який застерігає його від помилок. Для греків це був знак особливої мудрості, а не привід для лікування.

Середньовіччя:
Середні віки перетворили видіння на поле бою між Богом та Дияволом. Головне питання було єдиним: хто ж посланець?

Божественний знак: Жанна д'Арк чула голоси святих, які наказали їй урятувати Францію.

АЛЕ! Якщо твої видіння суперечили догматам церкви або ти зналася на травах — вітаємо, ти бачиш бісів. Шлях був один — на вогнище.

XIX століття:
З розвитком психіатрії термін «галюцинація» остаточно закріпився як сприйняття образу за його цілковитої відсутності. Містиків потіснили пацієнти психіатричних лікарень. Жодного провидіння: лише збій у роботі нейронів, отруєння чи виснаження.

То де ж межа?
Галюцинація — це хаотичний, сенсорний шум, збій біохімії мозку під дією стресу чи хвороби.

Видіння — це сюжетний феномен. Образ, який має сакральний зміст, попередження чи зловісну метафору.

Що у такому разі бачить Ярослава? Після усього пережитого її свідомість постраждала настільки, що вона стала психічно хворою? Чи це її магія так впливає на сприйняття світу навколо? Або ж нам треба пригледітися до їжі, яку подають у столовій академії..?