Вітаю, любі букнетівці! ❤️

У Максового батька мікроінсульт, але в голові одна Жаба... Читайте:

Підходжу. Беру упаковку. Читаю, зиркаючи спідлоба на предка. Дійсно, від серця.

Сідаю поруч. Закидаю ногу на ногу, схрестивши руки на грудях. Але під подушкою бачу його заначку — пачку тютюнових виробів. Йому не можна. Отже... хтось довів.

— Поговоримо? — запитую так, як він мене в дитинстві, коли я вчиняв щось неправильно.

Він скиглить. Точно як Біс, коли стегно вчасно не приносять. Але повертає до мене своє бліде обличчя. І навіть розплющує очі.

— Мамо, вийди.

Не прошу. Наказую. Як вона в моєму дитинстві батьку, коли той був надто суворий зі мною.

Вона виходить, ледь усміхнувшись. А у нас зав’язується монолог. Довгий. З нотаціями, моралями й співчуттям водночас. Як колись.

От тільки колись я слухав його, а зараз навпаки — він мене. Аж поки йому не набридає і він озвучує своє питання, ледь ворочаючи язиком:

— Максиме... це все я зрозумів. Скажи ти тепер мені, сину... Та... Жаба... ще довго біля тебе скакатиме?

Жаба?

— Те, що вона пообіцяла тобі спаскудити життя, ні в які ворота не влазить. Але те, що вона наобіцяла мені при телефон... — він закашлюється.

— Батьку, Анжела не має ніякого впливу на мене. Хіба що через вас. Дивно, що вона взагалі вчепилася в мене, як та п’явка. Вона тільки за останній місяць ішла від мене тричі. І тричі поверталася.

— Мабуть, тому, що жити їй ніде?

— У неї є своя квартира, — запевняю його. Тим більше, що мені начхати на її стиль стосунків і життя. Уже.

Та в подальшій розмові з ним я дізнаюся, що я нібито змусив її продати квартиру й оселив у себе, а потім викинув на вулицю, як непотрібне кошеня.

Нервовий смішок стримати не вдалося. Але розібратися, що сталося ще й з її житлом, варто вже сьогодні.

Від батька не відходжу. Просто виймаю телефон із задньої кишені штанів і набираю того самого Михайла, який мені винен. Ловлю себе на думці, що у моєму житті стало на одного Михайла більше.

— Пробий номер та все, що пов’язано з цим ім’ям. Малишкіна Анжеліка Веронівна, — далі диктую її номер.

На його запитання, чи терміново, відповідаю:

— Так.

— Я радий, що ти в мене мислиш не абстрактно, — між тим говорить мені батько.

Всміхаюся його «абстрактно».

Далі наша розмова лише про Оксану і її дітей. Від самого початку нашого з нею знайомства і до сьогоднішнього ранку з букетом від шефа. Краєм ока спостерігаю мамину тінь за дверима — вона слухає.

Батькові повільні поради дають відчуття крил за спиною, а мамине мовчання сприймаю як згоду з усім, що я розповідаю. Тепер я остаточно розумію: батькам важливо, щоб я був щасливим, а не вдавав такого...

Варто лише позбутися Жаби й трохи підправити систему впливу нейромедіаторів та гормонів щастя на Оксану.

Розділи тут❣️

"ВЕСІЛЛЯ В МІЛЬЯРДЕРА"

Обіймаю кожного і кожну!

Мирного неба! ❤️