Одного ранку Мей прокидається й раптом розуміє, що в ліжку вона не сама.

Поруч спить Еліс — розпатлана, абсолютно спокійна й міцно притискає до себе дивного лляного зайця.

«Одне вухо стирчало трохи вище за інше. Одна лапа була довшою. А мордочка вийшла настільки серйозною, ніби заєць керував усім маєтком.»

Для Еліс у цій ситуації немає нічого незвичайного.

Вона скучила за сестрою — отже, прийшла до неї.
Залізла в ліжко.
Заснула поруч.

А для Мей це майже порушення всіх звичних правил.

У Палаці Небесного Цвіту діти жили у своєму крилі, няньки — у своїх кімнатах, служниці — у своїх. Навіть матері й доньки могли бачитися лише у визначений час.

«Ніхто не засинав у чужому ліжку просто тому, що сумував.»

Мей спершу навіть хоче покликати покоївку.

А потім згадує: вона більше не імператриця.

Еліс прокидається, бачить її — і просто радіє:

«— Авіс!»

Мені подобається ця сцена саме своєю буденністю.

Для Мей близькість усе життя мала межі, причини й правила.

Для Еліс причина одна:

вона просто сумувала за сестрою.