Ми злетіли зарослою кам’яною стежкою вниз до її легковика, мов два спринтери. Хмара вже накривала весь хребет, гірський вітер приніс різку прохолоду й перші важкі краплі, що пахли озоном і хвоєю.

Після того, як Даніелла (Ну й ім’ячко! Язика зламаєш!) відкрила багажник, я витягнув важку валізу та якусь дивну, довгу, акуратно обмотану мішковиною й перев’язану мотузкою штуку.

— Обережно! — придушено скрикнула дівчина, ледь не підстрибнувши на місці й буквально вихоплюючи згорток із моїх рук. — Обережно, заради Бога! Не кидайте!

— Та що там у вас, кришталевий кубок? — здивувався я, підтримуючи важкий згорток знизу.

— Це саджанці! — фиркнула вона, притискаючи дивовижну конструкцію до грудей, мов немовля. — Автохтонна підщепа з розсадника. Якщо ви зламаєте хоча б одну бруньку, я особисто закопаю вас під найближчим кущем!

— Зрозумів, цінний вантаж не чіпати, — з усмішкою підняв я вільну руку, підхоплюючи другою її валізу та сумку з речами, і помчав у бік будинку. Там же я залишив свою куртку, щоб хоч щось сухе з одягу залишилося, якщо не встигнемо повернутися до дощу.

Читати Кохання з витримкою. Норовлива для Тараса