Я лежала на сидінні, майже не могла дихати під міцним тілом Хана.

 - Не вставай. - коротко сказав він.

За секунду двері відчинилися, Хан пішов. І знову ці звуки, глухі, різкі удари один за одним.

Постріли, бляха. Я не хочу вірити, що це постріли. І ще більше не хочу думати, що Караєва там можуть пристрелити.

Десь зовні щось тріснуло, потім ще раз. Скло знову посипалося на сидіння, я думала що його вже не залишилося. 

Я притиснула долоні до вух, та на декілька секунд стало зовсім тихо. Я обережно підняла голову.

 - Аслане? - прошепотіла я не знаю кому, все одно він не почує. 

Ніхто не відповів, тоді я глянула у розбите вікно. Нікого, і не стріляють. Виходити чи сидіти тут? А якщо Хану потрібна допомога? Що ж робити?

Я відчинила двері й, пригнувшись, обережно вийшла. Звісно, я прекрасно розуміла, що фактично сама лізу під кулі.

 - Куди?

Я навіть обернутися не встигла. Мене схопили ззаду, різко смикнули назад, і вже через секунду я сиділа навпочіпки за автівкою, а переді мною сидів Хан.

 - Олівіє, я що сказав робити? - процідив він.

Я визирнула з-за його плеча.

 - Лежати й не вставати.

 - Ну?......

Підписуйтесь на мій телеграм 

Бонус ❤ Темний. Одна ніч без імен

hnNOk2-K