Я знаю, як ви любите розділи від головного героя. Але не завжди є можливість, та й не завжди доречно, додавати окремий POV чоловічого персонажа. Тому цього разу я вирішила цю проблему трохи інакше)

Під час розділів від Дарини (у моїй новинці "Яструб. Під захистом ворога") на вас чекатимуть невеличкі бонуси, де ми зможемо буквально на кілька хвилин зазирнути в голову Арсена. Побачити деякі сцени його очима, почути те, що він ніколи не скаже вголос, і трохи краще зрозуміти, що ж насправді відбувається в голові нашого Яструба)))

Поки що на постійній основі такі бонуси публікуються у моєму ТГ-каналі «Карина Фокс. Книги про кохання» за хештегом #думки_яструба.

Чи увійдуть вони потім до завершеної книги — поки що не знаю. Тож якщо вам цікаво час від часу залазити Арсену в голову без його дозволу — усі ці бонуси точно залишатимуться в каналі, а деякі я приноситиму й сюди, у блог.

Приємного читання!)

Я помітив їх ще в коридорі. Точніше — її. Тарновського побачив уже потім. Він тримав її за талію так, ніби боявся, що варто розтиснути пальці — і дівка втече. Цікава деталь. Особливо коли кілька днів тому ця сама дівка сиділа в моєму кабінеті й абсолютно серйозно пропонувала мені одружитися з нею, аби тільки не виходити за нього.

Тоді я вирішив, що вона перебільшує. Розбещена дівчинка. Не подобається наречений. Не хочеться робити те, що вирішила сім’я. Знайшла собі страшного дядька з поганою репутацією й вирішила використати його як запасний вихід. Служба безпеки схилялася до пастки. Логічно.

Тільки тепер було цікаво подивитися на її «жахливого нареченого» самому. Тому я дивився. Не постійно. Принаймні саме це я сказав собі хвилин через десять. Розмова поруч йшла своїм ходом, Іра мені щось розповідала, я навіть відповідав. А погляд раз у раз поверталося до їхнього столика зовсім поруч.

Тарновський торкався її занадто багато.  За талію. За спину. Пальці постійно стискалися сильніше, ніж потрібно. Не ласка, а контроль. Я добре знаю різницю.

Дарина теж знала. Щоразу, коли він торкався її так, плечі в неї на секунду ставали жорсткішими, напруженішими. Ледь помітно. Для тих, хто не дивиться, — нічого. Але я дивився.

Потім він замовив їй випити. Вона попросила воду. Він знову наполіг на своєму. Вона сказала, що не хоче. Раз. Потім другий. А Тарновський усе одно поставив перед нею келих і наказав: «Пий».

І от тут мене почало дратувати. Не вона. Він. Є слова, значення яких нормальному чоловікові пояснювати не потрібно. «Не хочу» — одне з них. Але Тарновський, схоже, вважав, що якщо жінка належить йому, то її «ні» — це просто зайва пауза перед його «так».

Дарина ще кілька секунд пручалася, а потім простягнула руку до келиха. Не тому, що передумала. Я бачив. Просто вирішила, що випити буде легше, ніж ще раз йому відмовити. І чомусь саме це мене остаточно вибісило.

— Вона сказала, що не хоче.

Тарновський одразу напружився. Звісно, такі чоловіки дуже люблять владу над тими, хто слабший. І дуже не люблять, коли поряд раптом з’являється хтось, на кого їхня влада не поширюється.

«Моя жінка». Я мало не усміхнувся. Твоя машина — твоя. Будинок — твій. Годинник на руці — теж твій. А жінка, дурень, не стає твоєю власністю тільки тому, що ти купив їй каблучку. Хотілося сказати це вголос. Не сказав. Ще чого! Мені й без того вистачило одного речення, щоб він почав мірятися зі мною просто посеред клубу.

А найсмішніше — Дарина дивилася на мене так, ніби я щойно зробив щось неймовірне. Ні, дівчинко, я не рятував тебе. І точно не збирався ставати твоїм лицарем. Мене просто дратують чоловіки, яким потрібно двічі пояснювати значення слова «ні».

Принаймні… саме так я вирішив це назвати.

А потім Тарновський пішов. Перед цим наказав їй сидіти й нікуди не ходити. Як собаці. Я проводив його поглядом. Потім подивився на неї. Вона теж дивилася йому вслід. Одна секунда. Друга. Третя. Ні. Не закохана наречена. Навіть близько. Швидше людина, яка перевіряє, чи достатньо далеко відійшов наглядач.

А потім вона повернулася до мене й одразу випустила кігті. Захисник жіночих прав. Лицарський випад. Самовпевнений. Нестерпний. Ось це вже була та Дарина, яка прийшла до мене додому й за десять хвилин встигла запропонувати шлюб, дитину з пробірки й назвати мене виродком.

Значить, язик у неї нікуди не подівся. Просто біля Тарновського вона чомусь користувалася ним значно обережніше. Цікаво. Ще цікавіше стало, коли її назвали дитиною.

Очі змінилися миттєво. Плечі назад. Підборіддя вище. Голос холодніший. Болюче місце. Я натиснув. Звісно натиснув. Хотів побачити реакцію.

— Чутлива тема, Дарино?

Вона сказала мені закрити рота. Я мало не засміявся. Ось. Так уже більше схоже на неї. І тут я вперше подумав про одну неприємну річ. У моєму будинку вона мене не боялася. Принаймні недостатньо. Сперечалася. Хамила. Дивилася просто в око. Відмовилася від моєї умови, хоча чудово знала, хто перед нею, і що могла отримате те, за чим прийшла. А поряд зі своїм майбутнім чоловіком кілька хвилин тому мало не випила те, чого не хотіла, тільки щоб він припинив тиснути.

Дивна арифметика. Мене вона називає виродком. Йому — посміхається. Від мене вимагає свободу. Його питає дозволу навіть на власне «не хочу». І от тепер її пропозиція шлюбу вже не здавалася мені настільки смішною.

Ні. Погоджуватися я все одно не збирався. Чужі сімейні проблеми мені до біса не потрібні. Але одну річ я, схоже, тоді зрозумів неправильно. Вона прийшла до мене не тому, що їй захотілося погратися в бунтівну дівчинку. Вона справді шукала вихід. І якщо Тарновський поводився з нею так у клубі, на очах у людей… Стало цікаво, яким він був із нею там, де дивитися нікому. Занадто цікаво. І ця цікавість мені в собі вже зовсім не сподобалася.