— Я бажаю тобі удачі. — Я навіть чую її голос. Невже у мене почалися галюцинації?! Але я опускаю свій погляд і справді бачу її: милу й усміхнену у моїй сорочці з номером «9».

— Дякую, але вона мені не знадобиться, поки ти на трибунах. — Бо я не зможу прийняти поразку поруч з нею, буду вигризати в противника перемогу, лиш би вона потім щаслива бігла в мої обійми після гри.

— Ох, а я хотіла поцілувати тебе на удачу. — Вона ніяково кусає нижню губу, спершись спиною на стіну. Чорт! Я ще ніколи не був так близько до провалу, як зараз. Коли всі члени команди проходять вперед, я знімаю шолом і загортаю її у свої обійми. Зупиняюся за декілька сантиметрів від її вуст. Мені хочеться, щоб вона сама поцілувала мене. Зараз немає причин грати. Тож, або це станеться по справжньому, або ж це просто був невдалий жарт. — Ти справді цього хочеш? — Її теплий подих лоскоче мою шкіру, а голос змушує тіло вкриватися сиротами.

— А ти ще сумніваєшся? — Її погляд ковзає по моєму обличчю, затримуючись на губах. Я відчуваю, як серце починає відбивати такий шалений ритм, ніби це не фінальна гра, а найважливіший матч у моєму житті. Хоча, можливо, так воно і є. Юстина нігтем проводить по моїх грудях, лукаво посміхаючись. — Тобі не варто опускатися ще нижче, інакше ти дізнаєшся, що я хочу не лише поцілунок. — Я перехоплюю її руку й пристрасно цілую. Це краще за перемогу в матчі, теплий душ після важкого дня та навіть зарплату з 5 нулями на картці. Кожен дотик Юстини відчувається як суцільне й істинне блаженство. Я відчуваю себе щасливчиком, якому вдалося потрапити до Раю.

— Тобі вже треба йти. — Мене повертають в Пекло. Вона відсторонюється, схиливши голову на бік.

— Граєшся зі мною? — Я готовий зараз благати на колінах суддів, щоб вони перенесли цю гру. Бодай на декілька хвилин.

— Я звісно не хокеїстка, але теж щось вмію. Тепер у тебе є ще більше мотивації. — Ага, і бейсбольна бита у шортах.

— Будь-яка казка рано чи пізно закінчиться. Ваша теж. — Я хочу вірити, що це якийсь писклявий комар біля мого вуха, але натомість бачу Кирила у формі «Фенікса».

— Що ти тут забув? — Юстина ховається за моєю спиною, міцно стиснувши мою руку.

— Спокійніше, друже. Будь привітнішим до нового капітана «Фенікса». — Він вказує на нашивку і я голосно лаюся.

Це продовження книги "Кохання в овертаймі". Якщо зацікавив уривок, то запрошую до прочитання роману за посиланням.