Я завжди вважав, що найстрашніші історії — це не ті, де на сторінці з'являється монстр. Справжній жах починається набагато раніше. Зі звичайного потертого лінолеуму в коридорі. Із запаху хлорки, який нагадує лікарню. Із дитячих гойдалок, що скриплять у порожньому дворі. Із вікна, за яким хтось стоїть, хоча ти точно знаєш, що там нікого не повинно бути.

Мене лякає не те, що світ сповнений чудовиськ. Мене лякає думка, що одного дня звичайна річ перестане бути звичайною. Що знайомий голос покличе тебе з темного коридору. Що в порожньому будинку хтось пересуне стілець. Що на дитячій гойдалці з'явиться чорна стрічка, якої ще вчора там не було. І ти не зможеш пояснити, звідки вона взялася.

Ось за це я люблю містичні трилери. За страх, який не завжди можна побачити, але який поступово проникає в кожну деталь. Не обов'язково вигадувати пекло чи створювати істоту з десятком очей. Іноді достатньо старого будинку, дитячого майданчика або тихої вулиці, де щось ледь помітно змінилося.

А ще іноді достатньо написати сцену, а потім самій боятися заходити в ту історію. ? Саме це зі мною зараз і відбувається під час роботи над «Дубовим гаєм». Я знаю, що вигадав цю сцену. Знаю, що всі ці деталі народилися в моїй голові. Але чомусь, коли уявляю ту гойдалку, мені вже не дуже хочеться опинятися поруч із нею вночі. І, можливо, саме в цьому й полягає справжній жах. Не в тому, що ти побачив. А в тому, що тепер уже ніколи не зможеш дивитися на звичайні речі так само. 

А що лякає вас найбільше? Монстри чи звичайні речі, які раптом стають моторошними?