Любі мої, сьогодні щось так сумно на душі…

Новини, зміни, роман. Усе якось іде… сумно, чи що. Наче й нічого конкретного не сталося, а всередині тяжко. І ось дорогою додому я раптом спіймала себе на думці, що не заходжу в месенджер, не скролю стрічку новин, не читаю нічого — а просто знову й знову повторюю в голові одні й ті самі рядки.

Як же я сумую за своїм домом… Мабуть, сьогодні саме про це. Про дім, за яким сумуєш навіть тоді, коли давно призвичаївся жити поміж чужих доріг. ❤️

Вибачте за скудність слів, але це саме те, що цілий день крутилось в голові. Обіймаю кожного і кожну — де б ви не знаходилися. ❤️

Ми вмієм жити вже поміж доріг,

де кожне місто — тимчасова хата.

Переступивши крізь чужий поріг,

в чужому світі вчимось виживати.

Навчились вже ховати біль в речах,

сміятись там, де серце хоче плакать.

Прокинувшись колись в чужих стінах,

збагнути: дім — не там, де зручно спати.

Мій дім пустий і досі десь стоїть,

один стоїть, немов чека на когось.

І тільки вітер у дворі біжить,

легенько прочиняючи ворота.

Як не вернусь — залишиться одне:

себе не загубити по дорозі,

нести в собі його тепло земне

і знати: шлях додому жде і досі.