Образа — це дівчина, яку ми самі запрошуємо на чай, але чомусь забуваємо випровадити додому. Вона залишається жити у куточку нашої душі, тихо гортає старі альбоми зі спогадами й час від часу нагадує про себе пекучим болем.Чому ж ми за неї тримаємося?Зазвичай усе починається з очікувань. Ми малюємо у своїй уяві ідеальний світ, де найближчі люди завжди знають, як діяти, що казати й як нас любити. Та коли реальність не збігається з цим внутрішнім сценарієм, у серці народжується тріщина. Ми відчуваємо себе незахищеними, вразливими. І саме образа стає тим уявним щитом, який, як нам здається, береже від нового болю.Та найдивовижніше те, що цей щит буває настільки важким і глибоким, що ми не залишаємо його навіть тоді, коли завершується поточне життя.

Душа — це безкінечна мандрівниця. Вона забирає із собою далі не матеріальні речі, а лише почуття, досвід і незавершені уроки. Якщо біль залишився непрожитим, а пробачення — не сказаним, цей емоційний вузлик переходить разом із нами у наступне втілення. Ми знову зустрічаємо ті самі душі, впізнаємо їх за ледь помітним трепетом у грудях і... знову відчуваємо той самий відгомін давньої образи. Це схоже на відлуння пісні, яку ми не доспівали минулого разу.

Саме цю тонку, але міцну нитку відчуттів, яка з'єднує нас крізь час і простір, я розкриваю у своїй книзі «Я знайду тебе знов». Через історію героїв мені дуже хотілося показати: ми приходимо в цей світ раз за разом не для того, щоб карати один одного давніми боргами, а щоб нарешті навчитися відпускати.

Пробачення — це не про те, щоб виправдати чийсь вчинок. Це про те, щоб зняти з власних плечей важкий рюкзак, який ти ніс крізь століття. Це можливість видихнути й сказати: «Я більше не тримаю тебе. І я відпускаю себе».

А як ви відчуваєте: чи бувало у вашому житті відчуття, що дещо з ваших емоцій має набагато глибше коріння, ніж просто події сьогодення?