(—Та все гаразд, - цілуючи найріднішу в щоку відповіла, —Я скучила за вами.

— О, знову ці ваші фіранки з минулого століття, — скривився Олег, кинувши сумку на підлогу в коридорі. — Катерина Василівна, ну скільки можна жити в такому минулому? Нормальні люди давно євроремонти роблять, а тут вічне болото.

   Тато вийшов із кімнати, важко спираючись на одвірок, і зустрів зятя крижаним, важким поглядом.

— У цьому «болоті», Олеже, ми прожили все життя, і ні від кого не залежали, — спокійно, але з неприхованою зневагою відповів тато. — Краще б подивився на себе: скільки років живеш, а сім'ю забезпечити досі не здатний, тільки Сніжану по лікарнях і роботах ганяєш.

— Тато, досить! — різко обірвала його я, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча хвиля сорому. — Ми приїхали не для того, щоб слухати докори!