Сьогодні в «Попелі перед світанком» з’явився новий розділ, і я раптом зрозуміла, що досі майже нічого не розповідала вам про саму Анну.

А вона заслуговує на кілька слів.

Анна не була створена героїнею, яка прокидається в іншому світі й одразу вирішує:

«Ну що ж. Де тут мій меч, дракон і королівство, яке потрібно врятувати?»

Ні.

Якби їй дали вибір, вона, мабуть, дуже ввічливо відмовилася б від пригод, магії, рабських ринків, дивних чоловіків зі зброєю і всього іншого комплекту, який цей світ так турботливо кинув їй під ноги.

Анні страшно.

І мені це в ній подобається.

Вона не перестає боятися лише тому, що стала головною героїнею.

Їй боляче.

Вона губиться.

Не завжди знає, кому можна довіряти.

Іноді хоче просто сховатися десь у кутку й прокинутися вдома.

Але щоразу, коли світ намагається її зламати, всередині неї залишається маленьке вперте:

«Ні».

Не гучне.

Не героїчне.

Але достатнє, щоб зробити ще один крок.

Напевно, саме тому мені так цікаво її писати.

Бо «Попіл перед світанком» для мене не лише про інший світ, магію чи небезпеку.

Це історія про те, як людина, яка зовсім не вважає себе сильною, поступово дізнається, скільки сили насправді в ній заховано.

І, здається…

дещо всередині Анни вже починає прокидатися.

Особливо дивно на неї реагує вогонь.

Але про це ті, хто читав сьогоднішній розділ, уже дещо знають.

А тепер мені цікаво:

яке перше враження у вас склалося про Анну?

Вона здається вам слабкою, сильною чи поки просто дуже наляканою людиною, яка намагається вижити?