⚜️ Новий розділ "Небезпечна слабкість" уже на сайті! ⚜️

У ньому на вас чекає невеликий подарунок у вигляді промокодів на книгу "Зігрій мою темряву". Хто хоче прочитати, швиденько заглядайте у новий розділ ❤️

​​УРИВОК:

Думки одна за одною накочуються важкими, задушливими хвилями.

Він мало не...

Різко втягую повітря, але слова так і не складаються в речення навіть у власній свідомості. 

І тоді схлипування переходять у справжні ридання — глухі, надламані, такі, що виривваються звідкись глибоко зсередини, з місця, яке я вважала давно похованим і забутим.

Мене трясе від страху, від огиди до самої себе за те, що взагалі відчинила ті двері, і від запізнілого, паралізуючого усвідомлення того, що могло статися, якби я не вирвалася вчасно.

Холод каменю під ногами поступово пробирається крізь тонку тканину піжамних штанів, але я майже не відчуваю цього. Просто сиджу, стискаючи себе руками, наче намагаюся переконати власне тіло, що воно все ще ціле, недоторкане, що межа все ж не була перетнута.

Телефон у кишені раптом вібрує. Здригаюся всім тілом, витираю долонею мокрі щоки й тремтячими пальцями дістаю його.

На екрані висвітлюється ім'я. Ярик. І моє серце боляче стискається. Від дивного полегшення, від страху, від якогось абсурдного, ірраціонального відчуття, що саме зараз, у цю мить, мені найбільше потрібен саме його голос.

Кілька секунд просто дивлюся на екран, поки виклик уперто продовжує лунати, розриваючи тишу порожньої набережної. Потім глибоко вдихаю, намагаючись хоч якось зібрати голос докупи, і тремтячим пальцем натискаю "відповісти".

❤️ ❤️ ❤️