Кожен зауважує, що в дитинстві літо триває довше, ніж у зрілому віці. Воно й не дивно. Адже для п’ятирічної дитини три місяці — це 5% її життя. А для п’ятдесятирічного — вже всього 0,5%.

Тож час рухається для нас нерівномірно.

І якщо в п’ять років ти хочеш знати більше і більше, то в п’ятдесят уже хочеться поділитися з кимось своїм «багажем». Ну, може, не кожен такий самаритянин, як я, та все ж.

А в певний момент розумієш, що час рухається ще швидше, ніж ти це помічаєш.

Здається, ще зовсім недавно ми слухали музику на бобінах і касетах. Потім прийшли CD. А далі якось непомітно музика перетворилася на MP3, а згодом взагалі перестала потребувати будь-якого фізичного носія.

Особливо добре швидкість змін видно по змаганнях роботів у Китаї. Їхній прогрес за рік уже не просто вражає — приголомшує.

Колись письменники писали романи роками. Тепер за асистування ШІ вкладаються в місяць.

А завтра, можливо, читачі почнуть зникати як вид. Бо людина прийде ввечері з роботи, одягне окуляри віртуальної реальності й скаже:

«Згенеруй мені двадцятихвилинний фільм про підкорення планети в іншій галактиці. Врахуй мої вподобання, а кінець зроби таким, щоб я плавно заснув».

І все.

Звичайно, вже зараз знайдеться велика когорта людей, які скажуть: «Читання, як і письменництво, не помре».

Можливо.

Але тоді нехай спочатку згадають, коли востаннє були в театрі.

Тож, на мою думку, якщо хтось планує стати новим Стівеном Кінгом чи Джоан Роулінг, варто тричі подумати: чи є сенс штурмувати цю гору з ложкою в руці, якщо позаду вже їде екскаватор?

А таким, як я, які просто хочуть «виговоритися», доведеться вчитися робити це лаконічніше.

Бо скоро може не залишитися ані читачів, ані слухачів для твоїх «байок».

Час біжить невпинно.