- Мені не віриться, що ти вже мама, - з сумом в голосі промовляє.

Дивлюсь на нього здивовано. Він ще не знає, що теж причетний до народження цієї маленької людини. 

- З того часу багато чого змінилося, - знизую плечима.

- Ти теж вже інша. Здаєшся серйознішою, дорослішою.

- Знаєш, були причини швидко подорослішати і скинути з очей рожеві окуляри, - не втримуюсь від сарказму.

Артем хмуриться. Помічаю, як нервово стискає руки в кулаки. 

- Я знаю до чого ти ведеш, - відводить погляд. - Ти звинувачуєш мене і маєш на те право. Але я маю намір хоча б спробувати виправдатись.

- Твоєму вчинку ще є виправдання? - хмикаю і нахиляюсь до нього ближче. Теж спираюсь на стіл, через що відстань між нами різко скорочується. - Мені аж цікаво, які ж такі важливі справи ти тоді мав? Якщо вже зачепив цю тему, то розказуй.

Відчуваю, як серце прискорює ритм. Я хвилююсь. Як би себе не переконувала, що мені вже байдуже, що мене це не стосується. Та в глибині душі я із завмиранням чекаю почути відповіді на запитання, котрі мучать вже шість років. 

- Почну з того, що Віку я знаю практично все життя, - уважно на мене дивиться, обличчя серйозне, без жодних емоцій. - Ми виросли разом. Мій тато їй хрещений, а наші батьки досить гарно дружать.

- Все зрозуміло, - перебиваю його. - Сімейні домовленості, злиття бізнесів. Так? Правильна дівчина для правильного хлопця. Таким як я місця нема.

- Не так, - качає головою і на мить прикриває очі. - Ніхто мене не змушував на ній одружуватись і ніяких домовленостей не було. Хоч іноді мама і натякала, що було б добре, якби ми з Вікою були парою. Але ми з нею навіть не були друзями, так товаришували. Ось тільки якось так вийшло, що перед відрядженням, - замовкає на мить. - Перед зустріччю з тобою в нас закрутилась невеличка інтрижка. Нічого серйозного, декілька раз переспали, разом сходили на вечірки до друзів. Та я навіть не думав з нею серйозно зустрічатись. 

- Поки що розповідь тебе зовсім не виправдовує, - знову перебиваю його. - Зі мною теж була інтрижка?

В грудях тисне. Не хочу слухати його історії, але продовжую сидіти і дивитись на нього, час від часу зиркаючи на ігровий майданчик. Катя весело стрибає в різнокольорових кульках разом з іншими дітьми. 

- Єво, з тобою все було серйозно, - він тягнеться через стіл до руки, ловить за пальці. Його дотик обпікає, та водночас хвилює.

- Твої слова не сходяться з діями, - шиплю на нього. 

Хочу висмикнути руку, але Артем тримає міцно. Його погляд свердлить гостротою і впертістю.

- Я планував забрати тебе з собою, познайомити з батьками. Та на порозі нашого будинку появилась Віка і перекреслила всі мої надії. В присутності моїх батьків вона сказала, що вагітна від мене, що кохає мене. Казати, що я був шокований, це нічого не сказати. Єдиною фразою вона зв'язала мені руки і ноги. Мені нічого не залишалось, як визнати дитину і запропонувати одружитись.

- Як благородно, - тепер мій сарказм перемішаний з білю.

Адже на одній одружився, а інша в такому ж положенні залишилась сама, кинута з розбитим серцем і принижена морально. 

- Я не міг інакше. Так мене виховали, я мушу відповідати за свої вчинки. І рідну дитину я не міг залишити.

Мої очі переповнені сльозами самі повертаються до Катрусі. Все ж таки він залишив одну свою дитину. Але він про неї не знав. Цікаво, чи одружився би зі мною, якби я тоді сказала про вагітність? Щоб сказати, треба було хоча б поговорити, а на єдиний мій дзвінок він так і не відповів.

- То у вас з Вікою є діти? - мій голос тремтить.

- Немає, - здавлено відповідає і дивиться з-під лоба. - Після весілля почались проблеми. Я намагався весь час проводити на роботі, Віка була незадоволена і ми сильно сварились. Під час однієї такої сварки їй стало погано. Я відвіз її в лікарню, а потім лікарі сказали, що вона втратила дитину. Вона хоч і нічого не говорить, але здається винить в цьому мене.

- Співчуваю, - тихо промовляю, а Артем сильніше стискає мої пальці.

Як би я на нього не сердилась, та такої біди ніхто не заслуговує. 

- Віка почала лікуватись, постійно пила якісь таблетки, безкінечні консультації лікарів. А мені нічого не залишалось, як підтримати її.

- Ти її кохаєш? - несподівано для самої себе, запитання виривається з моїх губ. 

Відразу червонію і відводжу погляд. Мене це не повинно турбувати. Тепер ми чужі люди. Але скажіть це зараз моєму серцю, котре калатає лише від дотику його пальців. Як би я не відмовляла себе, та тіло реагує на Артема позитивно. 

- Ні, - якось занадто впевнено відповідає. - Вона для мене досі чужа. Не раз виникали думки розлучитись, але так і не наважився кинути в важку хвилину. Віка відчуває мою холодність, дратується, звинувачує у зрадах.

- А ти зраджував? - мені дуже цікава його відповідь.

- Хіба що у думках з тобою, - емоційно випалює.

https://booknet.ua/book/tatus-dlya-katrus-b413309