Спадкоємиця крізь час

Ми поверталися до лікарні неспішним кроком. І раптом я впіймала себе на приємному відчутті: ми йшли пліч-о-пліч, я невимушено тримала його під міцний лікоть, і це здавалося настільки гармонійним, наче ми були парою вже не перший рік. На мить у грудях кольнуло зрадливе відчуття провини: хіба маю я право на це солодке хвилювання, коли мої родичі розкидані по реанімаціях? Довелося насилу вгамувати метеликів у животі.

— Привіт, Міро! — раптом пролунав трохи гугнявий голос якраз тоді, коли ми ступили на перші сходинки центрального входу лікарні.

Я здригнулася й озирнулася.

Перед нами стояв Віктор — син Леоніда від першого шлюбу.

Ще пару днів тому сама згадка про нього викликала в мене огиду й мороз по шкірі. Він завжди асоціювався з підлістю свого батька. Проте зараз Віктор виглядав геть інакше. Рудий, ретельно прилизаний, із блідою, вкритою веснянками шкірою та поодинокими юнацькими прищами, доволі худий. Поруч із широкоплечим, ставним і впевненим Давидом він здавався беззахисним підлітком.

У руках Віктор тримав рецептурний бланк та целофановий пакет, у якому гуркотіли порожні скляні ампули.

Дивно, але зараз усередині мене не тьохнуло ані краплі страху чи ворожості. Звичайна зустріч старих знайомих.

— Привіт, Вікторе, — стримано відповіла я. — Ти куди?

На його блідому обличчі з’явилася не звична фальшива гримаса, а цілком відкрита, трохи ніякова посмішка:

— Та ось, Іштван замовив цілу аптеку знеболювальних і мазей. Вирішив збігати виручити.

Давид зупинився поруч зі мною, але не відступив ні на сантиметр. Він сухо, оцінюючи оглянув рудого юнака.

Хлопці стримано потисли один одному руки, назвавши імена:

— Давид.

— Віктор.

У моїй голові миттєво ввімкнувся внутрішній сканер досвідченої нишпорки Зурки. Ми ловили кожен його рух, перевіряючи, чи немає за цією турботою прихованої мети.