Доброго ранку, читачі.
Як і щоранку, сьогодні вийшло оновлення до книги "Спадкоємиця крізь час".

Міра опиняється на незапланованому побаченні з Давидом:

Уривок з 45 розділу:

Офіціант поставив перед нами тарілки, долив води, а потім залишив пляшку червоного вина в охолоджувальному відерці.

Спочатку ми говорили про буденні речі, але водночас я непомітно аналізувала Давида.

У ньому дивним чином поєднувалися м’якість і впертість. Він умів поступатися там, де це нічого не коштувало, але ставав твердим, мов камінь, коли йшлося про принципи. Не намагався переграти всіх, не рвався до чужих статків, не носив свою силу як прикрасу.

Мені в ньому подобалося майже все. І саме це було проблемою.

«Хтось надто швидко захоплюється» — озвалася моя сторічна внутрішня совість.

«Це зовсім не так», — швидко заперечила я.

«Особливо якщо згадати потяг».

Я різко видихнула, намагаючись заглушити балакучу прабабусю, але зробила це дуже невчасно — саме тоді, коли Давид підняв келих.

— Тобі не сподобався тост? — на його обличчі промайнула легка хвиля розчарування.

«Блискуче, Міро. Прослухала весь тост і тепер виглядаєш як людина, яка щойно згадала про несплачений кредит».

— Усе гаразд, — я зробила ковток вина й одразу взяла виделку. — Просто відчула печію. Мабуть, це через голод.

Для більшої переконливості я відкусила шматочок хліба. Поки рот був зайнятий, подумки сперечалася із Зуркою, яка, здається, зовсім не помічала, що мій центр уваги сидить навпроти й усміхається.

Лише моя погроза, що я зараз знову поцілую Давида просто посеред ресторану, змусила її на кілька хвилин дати мені спокій.

Після їжі й кількох ковтків вина тіло розслабилося. Навіть плечі, які останні дні жили в постійній напрузі, нарешті опустилися.

— Ти мене боїшся, Міро? — раптом запитав Давид.

— Ні. З чого ти взяв?

— Ти іноді віддаляєшся. Твій погляд стає важким і гострим, ніби ти бачиш перед собою не мене, а якусь проблему, яку треба розв’язати.

— Це означає, що боїшся мене саме ти, — я навмисне примружила очі й стулила губи в загрозливій гримасі, але вже за секунду вибухнула сміхом. — Насправді це моя спеціалізація. Коли я так дивлюся, то, здається, бачу людей наскрізь.

— І що ти бачиш у мені?

Давид трохи подався вперед і заглянув мені прямо в очі.