Сьогодні я до вас з поезією. Рідко пишу дописи про вірші, але інколи хочеться. Невдовзі буде озвучка на цей вірш, а поки ловіть гарну ілюстрацію.  Зі збірки «Неонова»:

КАХОВСЬКЕ ГОЛОДНЕ МОРЕ

Як тобі спиться вночі? Як тобі в ковдрі лежати?

 Як тобі жити у світі, де всім на усе начхати,

 І знати, що винний ти. Що ти міг усе це змінити.

 Ти знаєш, сьогодні тобі вдалося голодне море розлити.

«Нуль шосте. Нуль шосте. Нуль два  п'ятдесят» — секунди так швидко стікають. 

Торкаються хвилями самого дна і села водою вкривають. 

 Ховають під товщею тисячі душ: тварин і людей, кладовища.

 Лиш чутно скавчання собак в ланцюгах і крики дітей на горищі. 

 Лиш видно тіла, що пливуть за бортом й повільно спливають до неба.

 З безодні. Холодні. Блакитні. Страшні. Яким вже нічого не треба. 

 Бо, ті яким треба хоч щось — ще живі. Вони ще тримаються стелі. 

 Вдихають вологе повітря між губ, кидають свої оселі. 

 Шукають шляхи на дахи крізь жахи і мокнуть годинами кволі. 

 Здригаючись мовчки від криків вночі, немовби ті душі — прозорі. 

 І моляться суші, подібно богам. І просять пощади у долі. 

 Щоб їхніх дітей не ковтнуло за раз Каховське голодне море,

 Яке ти розлив через власний страх. Яке через тебе створили. 

 Бо ти їм дозволив усе це зробити. Бо в тебе забракло сили,

 Піднятись з колін й відпустити гачок. Униз опустити зброю. 

 Для тебе уся ця війна за ніщо була тільки дивною грою.

То як тобі спати на суші, в теплі? То як тобі жити без волі? 

 Нехай тобі, враже, насниться ві сні моє безпощадне море. 

 Нехай проковтне усе те, що ти мав, і знищить твою родину. 

 Можливо тоді ти згадаєш хоч раз, що ти ще жива людина.