От зараз я зрозуміла, що треба терміново вести її на кухню. Бо якщо Віка зайде до спальні…

— Саме тому й пропоную спочатку поїсти. На голодний шлунок такі історії слухати шкідливо. Ходімо, я тобі все розповім, тільки не стій у коридорі.

Я взяла її під руку й дуже «ненав'язливо» повела ліворуч. На кухню. Віка зробила кілька кроків і потім зупинилася. Повернула голову в бік спальні, і подивилася на мене.

— А чого це ти мене так наполегливо на кухню ведеш?

— Бо там стіл. Люди зазвичай розмовляють за столом.

— Ми з тобою двадцять років можемо розмовляти де завгодно. Ти мені якось дві години про Ігоря розповідала, сидячи на підлозі у ванній. А зараз раптом без столу ніяк?

Чорт.

— Віко, ну ходімо нормально посидимо. Що ти причепилася?

Вона вже посміхалася.

— Там щось є.

— Немає там нічого.

— Тоді чого ти стала перед проходом?

Я справді стала. Навіть не помітила.

— Бо я стою там, де хочу. Це моя квартира.

— Анфісо, відійди. Я просто гляну.

— Не треба тобі туди дивитися. Там не прибрано.

Віка кілька секунд мовчки дивилася на мене.

А потім засміялася.

— Все. Тепер я точно йду.

— Віко, не смій!

Пізно. Вона обійшла мене й зайшла до спальні. Я пішла слідом. І от тут стало тихо.

Віка зупинилася посеред кімнати. Подивилася на ліжко, потім на мене…Знову на ліжко.

І повільно поставила каву на комод.
— ВИ ЛІЖКО ЗЛАМАЛИ?!

— Не кричи!

Безхатько у моєму ліжку