— Ти все згадав?
Він не відповів одразу. От саме ця пауза й стала відповіддю.
— Ах ти ж…
— Телефон.
— Ні, зачекай! Я питаю, ти згадав, хто ти?
— Згадав.
Я відкрила рот. Закрила. Знову відкрила. У голові чомусь одразу промайнуло все найгірше.
Одружений.
Сто відсотків одружений. Зараз подзвонить дружині, вона приїде на «Рендж Ровері», зайде сюди в кашеміровому пальті й уб'є мене моєю ж приліжковою лампою.
— Ти одружений?!
Він здивовано підняв брову.
— Ні.
Фух. Стоп. Чому «фух»?!
Мене взагалі не повинно хвилювати, одружений він чи ні.
— Дівчина?
— Немає.
Ще одне абсолютно недоречне полегшення.
— Діти?
— Анфісо.
— Що «Анфісо»? Я маю право знати! Після того, що ми цієї ночі… — я махнула рукою в бік зламаного ліжка. — У мене, між іншим, тепер є матеріальні докази наших стосунків.
Він подивився на ліжко. Кутик рота смикнувся.
— Дітей теж немає.
— Добре.
Я простягнула йому телефон, але в останню секунду знову відсмикнула руку.
— І як тебе звати?
Оце питання нарешті змусило його усміхнутися.
— Тимур.
Я кілька секунд мовчала, ніби перевіряла ім'я на смак.
Тимур. Дивно, але йому пасувало. Навіть занадто.
— Тимур, — повторила я. — А прізвище?
— Потім.
— Чого це потім?
— Бо зараз мені треба зробити дзвінок.
— А мені треба знати, кого я вчора притягла додому!
— Тепер уже не Безхатька.
— Це ми ще подивимося.
Безхатько у моєму ліжку