Вітаю!

Оновлення вже на сайті.

✨✨✨

Софія повільно повертає до мене голову. Хоча в кімнаті сутінки, але я добре бачу її обличчя. В її очах немає гніву, але є така глибока, втомлена відчуженість, від якої в мене перевертається все всередині.

— Ні, Захаре Володимировичу, — тихо, але вперто вимовляючи кожне слово вона. — Ви цілком спроможні пересуватися самі. Ви це чудово довели, коли приїхали сюди з іншого будинку. Ваші справи з адвокатом мене не стосуються. Вирішуйте їх самі. Не потрібно мене вплутувати в особисте. Я лише ваша покоївка.

Кожне її слово — як точний удар під ребра. Але вона права. Вона абсолютно права.

— Гаразд, — важко видихаю я, придушуючи прохання, що рветься назовні. — Спасибі, що вислухала...

Я розвертаю інвалідний візок. Металеві деталі стиха порипують. М’язи рук напружуються, коли я з силою штовхаю колеса вперед, виїжджаючи з її кімнати. Кожен метр вузького коридору дається мені з важкістю, але це не фізична втома. Це дикий, панічний страх, що поки я буду в кабінеті, вона просто забере свої речі й вислизне крізь чорний хід.

Продовження тут...

❤️❤️❤️