— І не треба оце своє «звичайно». Нам усе одно треба нормально поговорити, бо ти досі не пам'ятаєш, хто ти, я не знаю, що тепер із тобою робити, а ще мені треба якось пояснити мамі, чому її ліжко…
Він різко перевернув мене на спину.
— Гей!
Я не встигла навіть нормально обуритися, бо за секунду він уже навис наді мною, а всі підготовлені слова кудись зникли.
— Я взагалі-то не закінчила, — повідомила я, дивлячись йому в очі.
— Я помітив.
— Тоді чого ти…
Він мене поцілував. Спочатку я ще тримала долоні на його грудях, наче справді збиралася відштовхнути й договорити все те розумне, що хвилину тому крутилося в голові. Але він цілував мене настільки наполегливо й водночас так упевнено, що думки одна за одною почали втрачати будь-який сенс.
А потім я сама відповіла. Обхопила його за шию, притягнула ближче й відчула, як він усміхнувся просто в мої губи.
От тільки цього не вистачало. Я відірвалася від нього буквально на секунду.
— Навіть не думай зараз радіти.
— Я нічого не сказав.
— Я вже вивчила твоє обличчя. Ти страшенно собою
задоволений.
— Є трохи.
— Ненавиджу тебе.
— Неправда.
І знову поцілував. Цього разу я вже навіть не намагалася заперечувати.

Безхатько у моєму ліжку