Вітаю, любі!

Тихого та спокійного всім дня!

Запрошую до нової історії з гумором, ворогуванням, перепалками і звісно коханням!

✨✨✨

Спустившись униз, взуваю осінні чоботи на босу ногу і чимчикую на вулицю. Зла як чорт. Цей неадекват мене розбудив, тож я не заспокоюся та не засну, доки не скажу йому все, що думаю.

За кілька хвилин уже стою перед воротами Канцера і тисну на кнопку домофона. Але мені ніхто не відповідає, тому починаю гамселити кулаком по воротах. Я доб’юся свого. Гримаю у металеву браму, а подумки іронізую: «Ану виходь, чудовисько волохате, на бій нерівний... Зараз я тебе порву як тузик грілку».

Почувши кроки зі сторони двору, я припиняю гримати і відступаю. Невже таки вийде? Я вже налаштовуюся обкласти свого ненависного сусіда з ніг до голови компліментами. Бо в нас, відколи він сюди приїхав, трабли. Але я вчасно стрималася, бо ворота мені прочинив сонний чоловік у формі охорони.

— Доброї ночі, пані. Вам кого?

Я спантеличено кліпаю кілька разів, а тоді випалюю:

— Того, що щойно в’їхав сюди на мотоциклі.

— Пані, перепрошую, але тут нікого не було, — надто впевнено заявляє чоловік.

Мене в цю мить підкинуло. Цей нахаба явно намагається зліпити з мене дурепу. Але не вийде.

— Послухайте, шановний. У мене є відео, на якому видно, що мотоцикл щойно в’їхав у ці ворота. Тож або ви кличете сюди цього клятого байкера...

— Або що? — визирає з-за охоронця чоловік у байкерському екіпіруванні.

Нервово кліпаю великими очима, дивлячись на чоловіка, який вмикає світло та звертається до охоронця:

— Михайле Васильовичу, спасибі. Далі я сам.

Охоронець залишає нас самих. Я закладаю руки на грудях і, поправляючи капюшон від халата, пильно дивлюся на чоловіка зі звішеним шоломом на руці.

Новинка тут...

♥️♥️♥️