Робочий день доходить до кінця, коли мені вручають в руки стопку паперів і велять віднести до шефа в кабінет. У цій фірмі працюю не повний тиждень і то, поки що стажеркою, то ж виконую функції посильного і заварювальника кави. 

Тремтячими ногами заходжу в прийомну, де повинна сидіти секретарка, але її вже немає, напевно втекла додому раніше. Я такого собі дозволити не можу, лише вливаюсь у робочий процес, а ось допізна працювати вже залишалась. 

В кабінеті Тимура Мирославовича ще ні разу не була. Він для мене птиця високого польоту, начальство, котре я можу бачити лише на відстані. Тому стукаю у двері тихо і невпевнено із завмиранням серця в грудях. У відповідь нічого не чую, тому насмілююсь зайти в середину. 

В кабінеті напівтемрява, жалюзі на вікнах прикривають і так досить тускле світло зимового дня, котрий доходить до кінця. Розгублена завмираю, чекаю поки очі звикнуть до сутінків. 

- Хто ти така? - вимогливий чоловічий голос лунає з іншого кінця кабінету.

Я здригаюсь від несподіванки, в руках міцніше стискаю кляті папери. Намагаюсь знайти місце звідки чула голос і помічаю темний силует на дивані в протилежному кутку від вікна. Він ворушиться, чутно дзвін скла, можливо щось наливає.

- Я Аліна, працюю у вас, - відповідаю тремтячим голосом. - Солодка Аліна, проходжу стажування.

- І хто тебе стажує, якщо не секрет?

- Анфіса Степанівна, і вона просила віднести вам деякі документи.

- Скажи мені солоденька, чому Анфіса так сильно тебе не любить? - після короткої паузи запитує шеф і підіймається з місця. - Вона ж добре знає, що сьогодні турбувати мене - це дорівнює самовбивству.

Він повільно крокує в мою сторону, а я ціпенію. Взагалі не розумію, про що він говорить. Хіба я зробила щось погане? Тепер він досить близько і я можу його розгледіти. Красиве, покрите тінями обличчя похмуре, зазвичай акуратно вкладене волосся — скуйовджене, чорна сорочка розстібнута на грудях. Зараз шеф виглядає розбитим і розчавленим. Чомусь мені здається, що не маю права тут знаходитись і бачити його таким.

- Я нічого не знаю. Вона просила віднести, ось я і прийшла, - виправдовуюсь.

Він робить ще один крок, підходить майже впритул і зацікавлено роздивляється. Помічаю блиск в його очах і стає ніяково. Відхиляю голову і намагаюсь не вдихати приємний аромат чоловічих парфумів, перемішаний з запахом алкоголю.

- Анфіса заздрісна жінка, - хмикає, нарешті порушує тишу. – Напевно, вона хотіла таким чином спекатись тебе. Таку красуню вона вважає конкуренткою, я майже впевнений в цьому, - відчуваю на підборідді теплі пальці. - Надіялась, що я розізлюсь і звільню тебе.

Він повертає мою голову до себе, тепер змушена дивитись прямо йому в очі. І бачу там зацікавленість. Не знаю, чи боятися цього, чи радіти. Я лише виконувала свою роботу, а виходить мене вплутали в інтриги.

- І що ж ви зробите? - несміло запитую.

Звичайно, роботу втрачати не хочеться. Потрапити у хорошу фірму, шанс випадає не часто, враховуючи, що мені допомогла одна знайома. Але як я можу тепер все виправити? Підкоритись долі?

- Випий зі мною, солоденька, і я подумаю.

Шеф прибирає руку і відходить в сторону, а я здивовано дивлюсь йому в слід. Цікавий поворот подій. Продовжую стояти не рухаючись, поки він щось робить біля столика, а потім повертається ще з одною наповненою склянкою. Він всовує мені її в руку і забирає нещасливі папери, зневажливо кидає їх на робочий стіл. 

- Але я на роботі і не маю права, - насмілююсь запротестувати. - А раптом ви захочете мене звільнити за пиття в робочий час?

Навіть не знаю, звідки взялась в мене така сміливість. Зазвичай не можу і слова видавити при начальстві.

Він тихо сміється і знову підходить занадто близько. 

- Або за те, що завадила мені страждати, або за те, що не захотіла підтримати у важкий час, - кривить губи. - Вибирай.

- Вибір не дуже великий, - зітхаю і роблю невеликий ковток міцного напою.

https://booknet.ua/book/solodenka-dlya-bosa-b412338