Вітаю!

"Покоївка мільярдера" — оновлено.

✨✨✨

— Софіє, втихомир свої емоції і ввімкни мізки! — підвищує голос Захар, і його баритон розноситься по всій спальні, немов грім. — У тебе немає вибору!

— Вибір є завжди! — злісно відрізаю я, витираючи сльозу тильною стороною долоні.

— Не в цьому будинку, — холодно заявляє чоловік, дивлячись на мене з висоти свого непохитного авторитету. — Ти або робиш те, що я від тебе вимагаю, і допомагаєш мені вивести Лілю на чисту воду, або збираєш свої речі й ідеш звідси просто зараз. Просто цієї ж секунди. Вирішуй. Якщо тебе щось не влаштовує — двері он там.

Ці слова стають остаточною краплею мого терпіння. Наче важка ноша, що падає на мої плечі. Вся моя відданість, турбота, радість за його перші позитивні зміни й перші перемоги над власним безсиллям — все це миттєво знецінюється, перетворюючись на попіл. Для нього я справді залишилася лише найманою обслугою, безправною дівчиною, якою можна маніпулювати та ставити ультиматуми.

— Дякую за відвертість, Захаре Володимировичу, — тихо, але з неймовірною гіркотою проціджую я. — Тепер я остаточно зрозуміла, хто ви такий.

Не чекаючи жодної секунди більше, я різко розвертаюся й з тягарем на душі поспіхом прямую до виходу.

— Софіє! Зачекай! — лунає позаду владний заклик Захара. — Стій, я ще не закінчив! І не відпускав тебе...

Але я навіть не здригаюся, крокую вперед, наче раптово втратила слух. Гучно зачиняю за собою важкі двері його спальні, залишаючи його заклики повернутися за спиною. Серце в грудях калатає так сильно, що аж біль віддає в ребра. А сльози вже нестримним потоком котяться по щоках, заслоняючи очі пекучим туманом.

Книга тут...

♥️♥️♥️