(про твори переможців та лауреатів одного літературного конкурсу)

Міжнародний літературний конкурс «Свій біль, свій жаль, свої пісні» був оголошений 22 травня 2026 року з нагоди 170-річчя від дня народження видатного українського письменника, публіциста й мислителя Івана Яковича Франка (1856—1916). Прийом творів тривав до 15 серпня 2026 року. За цей час до редакції надійшло 75 текстів, з яких до конкурсної програми було допущено 62, оскільки інші не відповідали встановленим вимогам. Жюрі визначило лауреатів та переможців у двох ключових номінаціях — прозі та поезії. Варто зазначити, що в номінації «Поезія» перше та третє місця не присуджувалися взагалі через високу вимогливість до віршованого слова, адже поезія традиційно вважається однією з найскладніших форм літературної творчості.

В прозовій програмі конкурсу відзначено роботи п'яти авторів.  І це заслуговує на окремий нарис. Хоча б тому, що всі вони несуть в собі окрім виховного значенні «уроків історії» — добротну літературу. І читач, разом із авторами, оцінюючим поглядом дивиться на ситуації… Ситуації, виписані художньо. І про далеке минуле. І про не таке вже й далеке. І про те, що все минуле живе в сьогоденні…

Один із яскравих прозових творів — оповідання Миколи Голубенка (м. Київ) «Шурка».

Це зворушлива історія про дитинство в евакуації під час Другої світової війни. Головний герой — хворобливий і голодний хлопчик Шурка, який намагається допомогти родині, заробляючи торгівлею лісовою малиною:

 «Шурка опановував ази "торгівлі"... Цю нерадісну роль Шурці довелося прийняти вже цієї зими, разом з отриманою ними "похоронкою" на батька».

А  хворобливий хлопчик Шурка, чий біологічний стан («двадцять один кілограм замість... двадцяти шести») перебуває на межі згасання. Проте сюжет твору тримається не на жалі, а на внутрішній гідності дитини, яка прагне бути годувальником:

«Дбайливо поклав малину за пазуху — найкраще місце — і, обережно ступаючи, почвалав до вокзалу».

Кульмінація твору — зіткнення виснаженої дитини із заскорузлим, п'яним патрульним, який б'є хлопця за торгівлю ягодами. Жорстокість тилового побуту компенсується прихованою солідарністю: старший патрульний, який карає обидчика, таємно підкладає в кишеню напівпритомного Шурки шматок хліба, цибулю та два шматочки «білосніжного цукру».

Але автор уникає фальшивого пафосу… Він завершує твір концептуальним P.S., де минуле перетинається із сьогоденням:

«Та лише тепер, коли відлуння тієї далекої війни так несподівано озвалося в нашому сьогоденні, знайшов у собі сили її розповісти».

 Творчість взагалі, по його справедливісті, виникає із необхідності висловити дещо особливе… Те, що відкрилося автору у його житті, чи в житті інших людей, але до того людям невідоме… А скоріш — недостатньо зрозуміле… І у всякому випадку — ще не оцінене ними… Саме про це і оповідка Олександри Дудко (м. Київ) під назвою «Новий вимір». Вона переносить читача у магіко-реалістичний Львів, де у ветеринарній клініці лікують дивовижних істот, а серед пацієнтів з'являється сам Каменяр зі своїм пораненим птахом:

 «Пане Франко, не мені Вам казати, не Вам слухати, але у Вашому літературному депо забагато пафосу. Якщо письменник сорок років лупає сю скалу без вихідних, його алегорії матеріалізуються й починають гнити прямо в повітрі».

Цей твір не просто текст. Це свого роду постмодерна метафракція та реабілітація духу… Як це теж пафосно не звучить…

Адже він — інтелектуальний, якравий зразок міського фентезі та химерної прози… А постать Івана Франка вдало інтегровано в простір чарівної ветеринарної клініки. Майстерно деконструються Франкові образи. І в такий спосіб перетворюються і самі художні метафори Каменяра на фізичні об'єкти. Так класичний «Беркут» постає пораненим птахом, що потребує хірургічного втручання:

«— Це не просто алегорія, пані лікарко, — тихо заперечив письменник. — Це дух, який не дає заснути моєму Бориславу... Якщо цей птах не летітиме, усе надармо».

Текст насичений блискучими алюзіями на доробки письменника: у кошику звиваються «боа констриктори» (символи нафтового капіталізму), анестезією слугує відвар із «Зів’ялого листя», а у суглобах Каменяра відлунює «заржавілий засув» з того ж «Захара Беркута». Проза Олександри Дудко вражає стилістичною вправністю, поєднуючи цинічний гумор некромантки Ярини з високим прагненням Франкового служіння народно-просвітницькій справі…

А фантазії у творах самого Івана Франка ще під впливом фантастичних оповідань Гофмана находили широкий простір… Згадаймо хоча б  «Петрії і Добущуки», тощо…

Шкода, що нині дуже мало проповідується єдність етики та естетики…

Однак, досить привабливим з цього видається твір Ярослава Сидоренка (м. Кропивницький) «Музей загублених "Дякую"». Це причта про цінність людської вдячності та непоміченої доброти. Головний герой якої Марко знаходить таємничі двері до музею, де зберігаються невисловлені слова:

 «Усі ці "дякую" так і не долетіли, — тихо сказав доглядач. — Ми мусимо їх берегти... Бо якщо люди забувають "дякую", вони перестають бути "дякую" і стають "навіщо"».

Твір вирізняється кришталевою чистотою етичного посилу. Це міська казка… Сидоренко будує драматургію на протиставленні «золотавих» (живих) та «чорних» (згаслих, забутих) баночок. Образ Доглядача музею постає архетипом мовчазного хранителя людської чуйності:

«— А ви... хто? — Доглядач не відповів одразу... — Той, кому вже давно ніхто не дякував».

Головна думка твору розкривається через переосмислення буденних дій: вчасно мовлене слово подяки здатне зцілювати та змінювати реальність довкола. Автор підводить читача до філософського висновку, що вдячність — це не просто формальний етикет, а тонка матерія, яка тримає світ від розпаду…

І я додаю:

Скласти б всі мушкети в музеї, всі, скільки їх набереться на світі…

Збереження в людині людини…

Здатність піддатися захопленню — чисто письменницька здатність…

Ближче триматись до пережитого… Хіба це не якість людських відносин? Не добро і зло там переховується. Там — пам`ять… Твори про таке знаходять своє шанування. І це справедливо.

I місце виборювала Анна Другова (м. Бровари) з оповіданням «Вклонюся».  Це глибокою психологічна новела про зустріч колишніх закоханих через шістнадцять років і переживання внутрішнього відчуження:

 «Не буває більш чужих людей, ніж ті, що були колись найближчі... Наша чужість виросла з найбільшої близькості — зі спільних ночей, з холодних ступнів під коліном, із родимки за вухом...».

Новела написано у витонченій, стриманій манері. Тау наявний лаконізмом і кінематографічна точністю деталей.  Автор спирається на «речові» та фізіологічні маркери пам'яті (гаряча кава, холодні ступні під колінами, родимка за вухом). І так весь текст будується на грі контрастів — внутрішнього монологу, сповненого емоційної напруги, та зовнішньої статичності («нерухома» зустріч на вулиці). І хоча поведінка персонажів підкреслено стримана, проте за зовнішньою «холодністю» приховано драматизм, що створює ефект внутрішнього надриву. Мова твору багата на влучні метафори («чужість, яка виросла з найбільшої близькості», «любов висохла, тихо, як висихає калюжа»).

І я собі думаю,  а що  як істинна цінність людини у тому, якою її утримала пам`ять…

Література художня  зберігає і примножує можливість долучитися до індивідуальної свідомості кожного з нас. Кожного, звісно, хто читає книги… Так сила слова, в її незбагненній зверненості до того, хто його вмії прочитати й збагнути. Розумом, серцем, душею…

II місце здобула Yana Tet (м. Вінниця) за твір «Створені — щоб жити». Події розгортаються на Сімферопольському вокзалі під час перших днів окупації Криму, де перетинаються долі біженців та безпритульних людей:

 «Зал очікування із замиранням спостерігав за дійством на підлозі. Чітко розуміючи, що для від’їжджих усе, що з ними трапилося — не кінець... А в цих двох — котрі опустилися на саме дно — немає жодної надії з дна піднятися...».

Інколи автор виступає і перекладачем, а краще тлумачем минулого життя. І стає незримим провідником, створюючи читача співучасником читаного…  Так література воскрешає  давнішні… і …вічні проблеми. Показуючи їх по-новому, переосмислюючи стереотипи мислення…  Це і зробив Володимир Гануліч (м. Львів) з повістю «Помідори».

Повість і автор отримали від журі II місце. Твір  — колоритне занурення у повоєнне сільське життя 1950 року. У ньому йдеться про пригоди хлопчаків-пастушків. Акцентується вдало на їхній першій спроби скуштувати дивовижний «заморський овоч» з колгоспного городу:

 «Дивно про це тепер казати, але тоді про помідори і справді ніхто з сільських дітей навіть не чув... Того року вони вперше з'явилися у селі на оточеному муром городі давно зниклого монастиря...».

 Жорсткому випробуванню нині підвергається моральний бік життя, гуманізм, доброта, щирість. Люди мечуться по всій нині планеті Земля… І не знаходять притулку. Не знаходять… Адже — Батьківщина і рідне гніздо — одне… Всього одне… І не всім вдається залишатися на висоті… На висоті людської гідності… Тут прикладом — ілюстративний твір, що відзначено III місцем…  Його створила автор під псевдонімом Руде Лихо (м. Харків) і назвала «Нічия Р». Перед читачем емоційна драмо-ісповідь дівчини… Героїня чи негероїня повертається до порожньої рідної квартири через сім років… Іі шукає сили… Сили подолати дитячі травми та самотність…

 «Ось я і вдома. Не вірю. Сім років минуло... Колись усі ці слова починалися на "р": родина, рід, родичі. Тепер теж. Тільки тепер це просто я. Р. Нічия Р».

Чи всі нині усвідомлюють небувалу ситуацію? Ситуацію для всього людства…

Широко взяв?

Анітрохи.

У номінації «Поезія» II місце посіла Людмила Коротич (м. Конотоп, Сумська область) із проникливими рядками «Матіоловий рай». Поезія, яка відкривається ніжними спогадами про матір та рідну домівку

Знов у серці моїм тихо лине матусина пісня.

Увірвався в життя гоноровий, веселий розмай.

Забарилась на зустріч зі мною любов моя пізня,

десь блукає по світу і жде, як усе, зазвичай.

Окремої уваги серед конкурсних робіт заслуговує оригінальна віршована драма Анатолія Каретного (м. Кропивницький) під назвою «Пані у червоному».

Динамічна, сповнена тонкого гумору та глибокої лірики п'єса-етюд розповідає про складні й водночас зворушливі взаємини 60-річного Поета консервативних поглядів та його Музи — загадкової жінки в червоному вбранні, яка уособлює його внутрішній стан та… творчій дух.

Сюжет розгортається довкола творчої кризи митця… Він шукає потрібну риму… І водночас сперечається із Музою…

У пошуках ідеалу виявляються штрихи самої долі творця…

Да… Писати поезії — складна річ. Раніше (у середині 18 століття) вважалось, що поезій — сама складна наука. Я тут процитую трохи працю Григорія Теплова «О качествах стихотворца» (1755): «Сие подлинно, что стихотворство должно почитаемо быть за самую труднейшую науку между многими другими...”[1]

 Через діалоги й поетичні імпровізації автору вдалося показати різнобарв'я творчого пошуку. Пошуку від легких кумедних рим про «креветки, пахлава і пиво» та модернових експериментів до трепетної філософської лірики… Лірики, присвяченої пам'яті матері, рідному дому й вічним людським почуттям…

«Співай мені, Толю, / Про те, що болить. / Чи зоряна доля? — / Листва гомонить. / І в небо здійнялись / Два білих крила…»

П'єса Анатолія Каретного додає конкурсному доробку особливої драматургічної пластичності, демонструючи, що поезія — це не лише застиглі на папері рядки, а й живий, пристрасний діалог митця зі своєю душею.

Тож хай буде світло. Світло чудової літератури. Літератури сучасної. Вічної Світло крізь що завгодно! Світло попри будь яку темряву.