Коли розплющив очі, побачив незнайому стелю й не одразу згадав, чому лежу на дивані, який явно розрахований на людину сантиметрів на двадцять нижчу за мене. Ноги затерпли, шия нила, чужа синтетична футболка неприємно липла до тіла, а в кімнаті пахло жіночими парфумами.
Поступово події вечора почали складатися докупи. Дві жінки, одна з яких була настільки п'яною, що спочатку ледве трималася на ногах, але при цьому вирішила будь-якою ціною мене врятувати. Таксі, незнайома квартира, душ, мамині котлети, два пакетики якоїсь білої гидоти й маленький диван у спальні жінки, яка вперто називала мене Безхатьком.
І сама Анфіса.
Її я чомусь пам'ятав особливо добре.
У роті пересохло настільки, що язик буквально прилипав до піднебіння, тому я обережно сів і подивився на ліжко. Анфіса спала, розкинувшись майже по діагоналі, й навіть не ворухнулася, коли диван під моєю вагою голосно скрипнув.
Я тихо вийшов на кухню, знайшов склянку, яку залишив біля мийки ввечері, налив води й випив майже всю одним ковтком. Стало трохи легше, тому я потягнувся за другою порцією, але саме в цю мить голову пронизав новий спалах болю.
Склянка ледь не вислизнула з пальців.
Я встиг поставити її на стіл і сперся обома руками об стільницю, тому що підлога раптом хитнулася, перед очима попливли темні плями, а в голові ринули спогади.
Першим повернулося ім'я.

Безхатько у моєму ліжку