Між тінню та мовчанням

. . . Будівля давно була покинута й занедбана: вибиті шибки затягнуті брудною павутиною, цегляні стіни вкрилися товстим шаром темного моху та кіптяви. Усередині панував сухий, задушливий запах сирості, зогнилого паперу, запеченої машинописної туші й розпеченого металу.

Промені їхніх ліхтарів вихоплювали з суцільної темряви величезні друкарські верстати XIX століття, іржаві шестерні заввишки в людський зріст та розсипані по підлозі металеві літери друкарського набору.

— Геометричний центр саме тут, — Маккензі звірився з планшетом і кишеньковим компасом.

 — Але тут немає нічого незвичайного... Звичайні руїни, — Уолтер озирнувся довкола. І я не бачу ніяких дверей. Про що тоді говорив Кларк? . . .

. . . Нарешті сходи закінчилися. Попереду відкрилася невелика, ідеально кругла зала з високим склепінням.

А в самому її центрі... стояли двері.

Звичайні на перший погляд. Високі, двостулкові, зроблені з темного, мореного дуба. Без металевої ручки, без замочної шпарини, без жодного напису чи різьблення.

Проте в них було щось таке, від чого по шкірі детективів пробіг крижаний мороз.

Двері стояли самі по собі, прямо посеред порожньої зали. Навколо них не було жодної стіни, жодної перегородки чи одвірка. Лише гладенька кам'яна підлога й ці двері, наче їх хтось просто приніс і поставив посеред кімнати.

Маккензі, затамувавши подих, обережно обійшов їх по колу. Позаду... не було взагалі нічого. Лише зворотний бік таких самих сухих дубових дошок.

— Це божевілля... Це суперечить будь-якій логіці, — Уолтер гарячково дістав старий план підземних комунікацій міста й почав звіряти координати. Він довго переводив погляд від паперу до дверей, а потім повільно похитав головою: — Цього приміщення не існує. . .