Сьогодні (2,09)

ПОЧНЕМО З ПОЧАТКУ

Анотація:

Вона переконана: він скористався нею, аби помститися її братові.

Він вважає: її цнота дісталася йому випадково.

А тепер кожен звинувачує іншого в зраді.

Макс Звєрєв та Ліза Розовська...

#несподівана_зустріч

#складні_стосунки

#зустріч_через_роки

#вимушений_шлюб

#спільна_дитина

"– А я тебе знаю, – раптом каже пацан, і я різко пригальмовую на пів дороги до своєї машини.

– Цікаво… Знаєш? Звідки? – дивуюся я, миттєво розвертаючись.

Хлопчисько дивиться на мене не моргаючи, без тіні сумніву:

– У мами є твоя світлина. Вона дістає її, коли думає, що я не бачу… і плаче. Я вважаю, що ти – мій тато…"

Уривок 1:

“Очманіти! О це сюрприз! Сам Макс Звєрєв!

Ніші сім’ї вже кілька поколінь ворогують і цьому давно пора покласти край.

Тим більше він нічого собі так. Симпатичний. Та годі, кого я намагаюся обдурити? Макс гарний як Аполлон, та і складений так само. Блондин із блакитними очима. І ці ямочки на щоках…

Я б і сама до нього підкотила. Тому втрачати можливість не буду.

Зрештою, у мене сьогодні день народження і відзначити його в «Золотому теляті» – це дуже непоганий подарунок. Навіть сказала б – дорогий і крутий.

Тому, не замислюючись, приймаю його пропозицію. На щастя, батьки в круїзі, а брат у від’їзді, тож святкування в родинному колі не планується і завадити мені нікому.

Коли ми приїжджаємо з Максом у клуб, веселощі там вже в самому розпалі.

Гучна музика стрясає повітря, приглушене світло мерехтить у келихах, барні стійки блищать, а силуети тих, що танцюють, розпливаються в димці легкого неонового підсвічування.

Подружки вже встигли освоїтися і тусуються з якимись хлопцями.

Я сповільнюю крок, трохи насупившись. Макс тут же нахиляється до мене, його голос низький, трохи хриплуватий, але спокійний.

– Це нормальні хлопці, – шепоче він мені на вухо, помітивши, що я нервую.

І, на свій подив, я тут же заспокоююся. В мене немає причин не довіряти Звєрєву.

Наскільки мені відомо, усі його суперечки з моїм братом виключно ділові.”

Уривок 2:

“Я пам’ятаю кожне слово, кожну кляту фразу, сказану того ранку в напівжартівливому тоні, підігрітому алкоголем. Я розумію, що сам винен, і тепер щосекунди картаю себе за них.

Спочатку мене мучила провина. Чому я взагалі тоді дозволив собі так сказати?? 

Потім біль. 

А потім з’явилася ненависть – гірка, пекуча, що розповзається по серцю, як іржа.

Якщо вона вважала за краще піти, не намагаючись зрозуміти, якщо вона так легко пішла, залишивши в такому стані – значить, не любила.

Отже, настав час залишити минуле позаду й розпочати жити з початку…

Але забути її виявилося важче, ніж ненавидіти.

Я думав, що найгірше вже пережив – втратив Лізу, перезібрав себе з осколків після аварії, і в прямому, і в переносному сенсі. Навчився жити з болем, який не вщухав навіть через місяці. Але коли лікар, намагаючись не дивитися мені в очі, обережно повідомив діагноз, світ знову здригнувся.

– Безпліддя, як наслідок травми таза.

Почувши таке, я не одразу в це повірив.

– У сенсі? У мене там, – кошуся в район ширінки, – усе працює як годинник!

– Вам пощастило, Максиме, функціональність органу не втрачено. Ось тільки… У вас травматична вазектомія. “

Уривок 3:

“– Максе, з тобою все гаразд?

– Більш ніж, – хрипло відповідає він, злегка усміхаючись. А я відчуваю, як це «більш ніж» впирається мені в поперек.

Починаю трохи ворушитися, і Макс розуміє це по-своєму.

– Вибач за тимчасові незручності, рідна. Зараз усе пройде.

– Само?

Макс стискає зуби.

– Само. Але тільки якщо ти перестанеш вертітися.

– А якщо не перестану, – відповідаю та повертаюся до нього обличчям.

– Знущаєшся?

– З’ясовую стан проблеми, – усміхаюся я і кладу руку на його стояче, як кілок, знаряддя.

Макс шумно вдихає повітря крізь стиснуті зуби.

– Твою матір, Лізо! Негайно припини, якщо не хочеш, щоб я тебе взяв прямо зараз!”