Чому поети бувають жорстокими, або як народжувався образ антагоніста в "На зламі"». 
На продовження дискусії про Екзюпері. Хтось закинув що Хеменгуей теж зраджував дружинам.
 Так зраджував. Він був руйнівним ураганом і не зміг дати 3 дружинам стабільність у відносинах. Але кожного разу коли він закохувався він давав дружині своє ім'я та статус. Він не намагався як Екзюпері всидити на двох або багатьох стільця. Його психіка просто не була заточена під маніпуляції. І після розриву дружини знов влаштовували своє життя. Друга та третя дружина були досить самостійними в матеріальної плані.
 Першій дружині він передав права на книгу... Остання дружина получила все його майно.
І ось тут стає питання. Чи можемо ми схилити головову перед гарними книгами які написали не дуже гарні люди? Так, можемо.
Але також ми повинні знати, що іноді
отримання державних чи літературних премій будується на випалених жіночих серцях.  Класична історія для таких людей: поки вони грають роль неприступних і мудрих творців, за їхньою спиною залишається шлейф із розбитих доль, стертих спогадів і мовчазного жіночого болю, який вони звикли знецінювати. Вони щиро вірять, що їм усе зійде з рук, бо навколо — лише аплодисменти, вірші й сцена. Як приклад з історії літератури': Єсєнін, Тичина, Висоцький, Вознесенський, Пабло Неруда.

Але одного дня жінка перестає бути мовчазним персонажем у чужій історії.

Але впізнавання — ще не доказ.

Література не фотографія.

Вона узагальнює.

Саме тому один і той самий персонаж може здаватися знайомим тисячам людей.

Бо людські характери повторюються.

Повторюються красиві слова.

Повторюються способи зачаровувати.

Повторюються люди, які здаються неприступними, мудрими й надзвичайно глибокими.

І повторюються ті, хто надто довго вірить словам.

Тому є дуже проста істина, яку багато хто знає ще з дитинства:

Не дивіться тільки на слова людини. Дивіться на її вчинки.

Особливо коли слова красиві.

Особливо коли ними говорить поет.

А ще — не плутайте велич мистецтва з величчю людини.

Можна захоплюватися віршами й не захоплюватися їхнім автором.

Можна схиляти голову перед книгою й водночас бачити недосконалість того, хто її написав.

І можна написати персонажа, якого хтось раптом упізнає.

Навіть якщо такого чоловіка ніколи не існувало.

Бо справжня література іноді робить більше, ніж відображає реальність.

Вона створює дзеркало.

І кожен читач бачить у ньому щось своє.