Приїхавши на місце, я зайшов усередину. Заклад зустрічав приємною, приглушеною атмосферою. У залі панував напівмрак, розбитий теплим світлом дизайнерських бра на стінах із декоративної цегли. У повітрі витав тонкий аромат дорогих тютюнових виробів, кави та міцного алкоголю. Грала ненав'язлива лаунж-музика, яка дозволяла розслабитися після важкого трудового дня. Я обрав затишний кутовий столик із м'якими шкіряними диванами у глибині залу, одразу ж замовив порцію витриманого віскі з льодом і став чекати на друга. Оскільки завтра на мене чекав законний вихідний, я вперше за довгий час міг дозволити собі розслабитися на повну. Чекати довелося недовго — Андрій з'явився хвилин за п'ятнадцять. Поспішним, упевненим кроком він пройшов у зал, одразу помітив мене і вже на ходу відсунув важкий стілець, присідаючи навпроти. Ми міцно обнялися, похлопавши один одного по могутніх спинах.

— Ну що, розповідай, Ромео, чого ти там сяєш на всі сто? — одразу підколов мене друг, лукаво посміхаючись.

— Я тобі взагалі-то вельми вдячний. Навіть не знаю, що саме ти їй сказав чи які чари використав, але вона ніби пришиплена, — я аж зуби стиснув від задоволення, згадуючи вчорашню ідилію.)