Ольга Зарубинська

7 нестандартних запитань до автора книги «Останній тлумач»

(інтерв’ю від 30.08.2026)

— Пане Олександре, із цікавістю прочитала Вашу книгу… Тож, дозвольте декілька до Вас запитань.

— Будь ласка. Спробую відповісти, посприяти Вашому інтересу.

 — Ви означили жанр твору як «нероман». Якщо уявити, що ця книга — це не текстовий жанр, а архітектурна споруда або музична форма, то чим вона є? Це готичний міст між двома берегами, симфонічна елегія чи, можливо, німецький фахверковий будинок із прозорими вікнами в український степ?

— Це свідомо підкреслена форма книги як «нероман». Свого роду відмова від класичної фабульної динаміки на користь лірико-філософського есеїзму. Адже композиція твору новелістична, фрагментарна та імпресіоністична. Весь текст розбитий на короткі розділи-фрагменти, які несуть власну, окрему назву… Так з’являються наче самостійні глави, наприклад: «Осінь», «Зігрівання», «Вікно», «Мерська політика», «Вдовині посилки», «Про письменника» і так далі. А чи схожі вони на симфонічну елегію, чи на готичний міст між двома берегами — про це судитиме читач, самотужки…

— У вашій повісті Тлумач — це не просто професія, а метафізичний стан, уміння будувати «місткі для гностиків». А що чи хто, на вашу думку, є «останнім тлумачем» у сучасному світі, де людство все більше покладається на алгоритми та машинний переклад? Що машина або штучний інтелект ніколи не зможе «витлумачити» в людській душі?

— Так… Запитання дуже влучне — воно торкається самого нерва сучасної культури та метафізики самої книги. Адже тут перетинаються дві важливі площини: з одного боку, світ алгоритмів та штучного інтелекту, який бездоганно перекладає текст на рівні знаків і граматичних конструкцій, а з іншого — жива людська душа, де значення народжуються з болю, пам'яті, інтонації, напівпоглядів і мовчання… А ще — з уявлення в мізках перекладача читаного. Ну, як у кіно… Звісно, коли такий ефект від читання відбувається…

Штучний інтелект неймовірно витривалий… Його роботу з текстом можна правити… І він робитиме те, що від нього вимагатимуть… Мовчки… І за лічені секунди. Але ж — і це головна препона його перекладів — він позбавлений власного життєвого досвіду… Він не знає, що таке старість, що таке втрата, що таке тепла осінь у Фірзені чи засніжений степовий шлях під Харковом чи Каневом. Штучний розум не відчуває, як пахне полин, що таке втома в дорозі чи біль втрати… Тому його машина може перекласти слово… А тільки людина здатна його витлумачити — тобто наповнити співпереживанням і спробувати знайти для нього відгук у чужому серці.

— Події твору розгортаються між затишним, впорядкованим німецьким Фірзеном і розбитими, засніженими українськими дорогами 1990-х. Якби вам довелося описати «душу» Фірзена та «душу» українського степу лише трьома звуками чи ароматами, якими б вони були?

— Спробую відповісти так… Основним композиційним стрижнем виступає і різножиття у затишній Німеччині, і буремність в Україні, де йде війна… Та над усім існує ще й двошаровість часопростору. Теперішній час — ідилічний, теплий осінній Фірзен, охайність західноєвропейського побуту, лагідний діалог діда з дитиною, атмосфера згасання життя. І тут же минулий час — спогади про буремні 1990-ті, засніжені та розбиті українські дороги, зруйновані й напівзруйновані будинки, і раптом — степова тиша та соціальний злом простору…І вже сьогодення, війна…

— Маленька Паулінхен ставить дідові Фріцу дуже прості запитання («А що таке патріархальне?», «А що таке гамма?»), які змушують його формулювати складні філософські істини. Чи є в дитячій наївності більше справжньої філософії, ніж у томах класичної літератури, якими оточені дорослі герої вашої книги?

— Я вважаю так. У дитинстві кожен записує свої нові знання й відчуття одразу в душу… І вони там навік. А… потім, з роками — хтось пише повість на стіні, балончиком… Хтось — смолоскипом. А хтось — сидячи на замшелому пеньку… У дитинстві не переносилася в душу брехня…

— Один із найзворушливіших епізодів книги — це розвезення посилок від німецьких вдів українським вдовам Другої світової війни. Це момент, де приватна пам’ять перемагає велику ідеологію. На вашу думку, чи здатна така «мікроісторія» та особисте милосердя зцілити рани, які завдають народам масштабні історичні трагедії?

— Ні. Не здатна. Жінка знайде собі іншого, а мати сина — ніколи… Трагедій треба не допускати. Але різні політики, як будяки, проростають крізь будь-яке дно арсеналів добра… І тягнуть свої арсенали — знаряддя вбивств. Сьогодні — масових вбивств. Німецькою: Massenmörder…

— Тлумач у книзі володіє особливим внутрішнім «тумблером», який перемикає не лише мови, а й пласти сприйняття реальності. Коли ви самі перемикаєтеся з української мови на німецьку (або з редакторської рутини на художнє писання), що найпершим змінюється у вашому відчутті світу?

— Усе. Мова спілкування чи навіть читання, коли нею володієш вільно, поглинає. Її не перемахнути, як паркан у юності. Коли я розмовляю німецькою — я й думаю по-німецьки… Навіть коли роздивляюся українські пейзажі… Усі рослини й птахи вже німецькі… І назви, і, здається, звуки… Тобто такі от метаморфози… Можливо, це тільки зі мною так…

А щодо редакторства й художньої творчості — то тут рішення в наявності: той же «тумблер»… Клац — і вже поринув у те, чим займаєшся… І на повну ногу, як кажуть танцюристи…

— Слово «Останній» у назві, що не кажіть, а звучить трохи фатально чи ностальгійно. Це прощання з цілою епохою живих культурних місіонерів 1990 – 2000-х років, чи це, навпаки, заклики до створення «нових тлумачів», які прийдуть після нас?

— Остання, як кажуть, — у попа жінка. Культурні місіонери, як Ви висловилися, нині теж присутні. Але… їхні потуги відрізняються від щирості попередників… Інколи мені здається, що від новіших ідей, що курсують віртуальними просторами, відмовилася б і дитина… Але не відмовляється — бо вже її затягло й спіймало те павутиння, мов муху… І, зрозуміло, слабка заплутається в ньому й її кров вип'є павук всесвітнього безумства, а сильна — прорве це павутиння, обов’язково прорве… І будуть нові тлумачі, допоки житимуть люди…