Вона тремтячими руками відкрила теку і почала вчитуватись у написане, відчуваючи, як з самого дна прокидається такий гнів, який вона відчувала колись до Ягужинського.

Невже все це могло бути правдою? Невже все це створив чоловік про якого вона ні на хвилину не переставала думати?

— Таміло, нехай Гришко підготує автомобіль. Я їду, — крикнула в бік кухні Софія. — Дякую, Петре Миколайовичу, за те, що так швидко зреагували.

— Це лише моя робота, — професійно відповів чоловік і, відкланявшись, покинув дім.

Софія підійшла до своєї сумки і намагалася впихнути маленьку теку туди. Вийшло все це тільки з третього разу, адже руки тремтіли, немов у пропасниці. Марина, нічого не розуміючи, спостерігала за донькою, яка була схожа на божевільну.

Її очі горіли вогнем, на щоках був нездоровий рум’янець, і вона щось шепотіла до самої себе. Навіть не поглянувши на матір, Софія схопила сумку і вже хотіла йти, коли Марина схопила її за руку, зупиняючи.

— Стій. Куди ти йдеш?! Що відбувається?!

— Потім, мамо, — Софія вирвала руку і, швидким кроком, вийшла з будинку. Марина встигла почути тільки її слова, які були сповнені ненависті:

— Він мені за все заплатить!