— Даніелю, я нікуди не поспішаю. Розслабтеся. — Він стає трохи спокійнішим, але все ще краєм ока стежить за мною, поки я агресивно штрикаю виделкою шматок камамберу. — Не зважайте. То я уявляю свого чоловіка. — Не розраховую силу й сир опиняється на підлозі.

— Мабуть, він сильно вас образив. — Бармен простягає мені мій напій. Віскі з льодом, а не навпаки. Важко повірити своїм очам. Мабуть, Даніель зрозумів, що я не в стані витягати ту брилу замороженої води зі стакана. Або ж він просто не захотів опинитися на місці брі. Я підіймаю шматок сира й викидаю його у смітник. Гадаю, скоро там опиниться і наш з Гаврилом договір про шлюб, а заодно й моя обручка. Я знімаю її з пальця й дивлюся на надпис: «Кохання — це гра…». Котик з самого початку чітко дав зрозуміти, що ми ніколи не будемо разом по-справжньому.

— Так, але я теж ідіотка, бо закохалася у нього. Чим я думала? — Даніель з-під прилавка дістає упаковку сухих серветок, а потім займає місце поруч зі мною. — Вас не звільнять за це з роботи?

— Ні. Тут і так ніхто не зʼявиться найближчі години три. — Він простягає мені руку, щоб познайомитися. — Моє імʼя ви вже знаєте. Я можу дізнатися ваше? — На його вказівному пальці невеличке тату у формі келиха з вином.

— Одного разу я вже розповіла надто багато й ледь уникла халепи. — Мене ще досі кидає в холод від того паскудного журналіста і витівок Іллі. Втретє я вже на це не поведуся.

— Добре. Тоді я називатиму вас Златою.

Це продовження книги "Кохання в овертаймі". Якщо зацікавив уривок, то запрошую до прочитання роману за посиланням.