Є люди, після зустрічі з якими життя просто продовжується.

А є ті, після яких ти починаєш сумніватися, чи правильно взагалі розуміла світ навколо себе.

Для Евелін Брукс такою людиною став Люціан Вейл.

Він мав стерти їй пам’ять.

Натомість залишив після себе значно більше запитань.

— Ви знали, що я побачу? — запитала Евелін.

Люціан не відповів.

І саме його мовчання змусило її зупинитися.

— Люціане.

— Ні.

— Тоді чому ви так на мене дивитесь?

Він стояв навпроти, абсолютно спокійний.

Надто спокійний.

Евелін уже починала розуміти: що спокійнішим він здавався, то гіршими зазвичай були новини.

— Що зі мною відбувається?

— Я не знаю.

— Брехня.

Його погляд став холоднішим.

— Обережніше.

— З чим? З вами?

Вона зробила крок до нього.

— Я бачила чоловіка без відображення. Бачила те, чого, за вашими словами, люди бачити не повинні. Відтоді за мною стежать, навколо відбувається якась чортівня, а ви щоразу з’являєтесь поруч і говорите мені рівно стільки, щоб я нічого не зрозуміла.

— Саме тому вам варто зупинитися.

— Ні.

— Евелін.

— Ні. Тепер моя черга ставити запитання.

Вона підійшла ще ближче.

— Хто ви?

Люціан довго дивився їй в очі.

А тоді тихо сказав:

— Ви ставите неправильне запитання.

Евелін завмерла.

— Тоді яке правильне?

Він нахилився трохи ближче.

— Запитайте мене, чому Завіса дозволила вам мене побачити.

Евелін відчула, як усередині все похололо.

— Добре.

Вона не відвела погляду.

— Чому?

Люціан мовчав.

А потім…

Продовження — у «Прихованих» ❤️

Каріна Швецова