— Не звертай на нього уваги, - легко промовляє Мир і підводиться. - Рад завжди не в настрої зранку.

— Звичайно, бо мені доводиться кожного разу ходити за харчами, - огризається Рад, кинувши через плече на друга суворий погляд. Він міряє його з ніг до голови і незадоволено стискає губи. Мир лише у рушнику, і ми тільки що обіймались. Можу уявити, як все виглядало зі сторони. 

— Я ж пропонував замовити доставку.

— Мені не подобається, що вони кладуть у пакунки. Краще я сам піду і куплю все, що мені треба, - каже дратівливо.

— Тоді в чому проблема? - хмикає Мир. - Мені, наприклад, байдуже, що вони там кладуть. Головне, що є що їсти.

— Щоб було що поїсти, треба це ще приготувати. Тому одягнися та допоможи мені, - і знову косий погляд на друга. 

На мене він не дивиться взагалі, наче мене тут немає. Вчора він так ніжно брав мене на руки, в машині гладив по волоссю, а сьогодні він знову мов той камінь — неприступний та холодний.

Мир важко зітхає і прямує до дверей, які, скоріш за все, ведуть у його кімнату. Перш ніж зникнути, він обертається і підморгує мені, наче підбадьорює.

Ми з Радом залишаємось одні і я відразу відчуваю сильну напругу. А повітря стає настільки густим, що важко дихати.

Підводжусь, ігноруючи слабкість в тілі, повільно підходжу до нього. Рад продовжує вдавати, наче мене тут нема і активно розпихати продукти у холодильнику. Не вийде мене уникнути, адже саме він вчора приніс мене сюди. Чому ж тепер поводиться, так наче дуже сильно хоче мене позбутись. 

Підходжу до острівця і спираюсь ліктями на стільницю, відчувши легке запаморочення.

— Допомогти зі сніданком? - порушую гнітючу тишу між нами.  

Він на мить завмирає з пакетом молока у руці. А потім обертається і нарешті спромігся глянути на мене.

— Тобі краще прилягти. Ти якась бліда, - каже сухо, ковзаючи по мені уважним поглядом.

— Я в порядку. Не хочу бути непроханим гостем. А так хоч чимсь буду корисна.

— Думаєш, я не справлюсь з кухонними справами? - хмурить брови. Кладе молоко у відчинений холодильник, дістає з пакета в'язку помідор. Червоні, блискучі, ідеальної форми. Він обрав найкращі.

— Я цього не казала, я вірю, що ти вмієш готувати. Просто хочу допомогти.

— Допоможеш, якщо підеш на диван, - сухо відповідає і знову відвертається. Діставши решту продуктів він агресивно зминає паперовий пакет. - Я покличу, коли все буде готове.

Невже це я його так дратую? Навіть його спина напружена, а м'язи на руках натягнулись. Тоді навіщо він мене привів до свого дому, якщо не може терпіти мою присутність?

Не збираюсь його слухати. Годі з мене його команд. Обходжу острівець, минаю Рада, який здивовано зиркає на мене, і зупиняюсь за декілька кроків від нього. Беру дощинку, ніж та тягнусь за в'язкою помідор, що лежать на стільниці між нами. 

І як тільки мої пальці торкаються овочів, на руку лягає важка чоловіча долоня. Я здригаюсь, піднімаю погляд і зустрічаюсь з його темними очима.

— Ти продовжуєш вперто не слухати мене, - сердито гарчить, стискаючи мої пальці своїми. - Тому ти й потрапила вчора у халепу.

— Хіба допомога на кухні може якось нашкодити мені? - пищу не своїм голосом.

— Може, - прибирає мою руку з помідор та відпускає. - Ти ще квола для фізичної активності. Та гидота, - він на мить замовкає і його обличчям пробігає тінь, - ще буде довго виходити з твого тіла. Тому, повторювати втретє я не буду — іди на диван.

https://booknet.ua/reader/pd-zahistom-mazhorv-b457408?c=5083885&p=1