Стен зробив великий ковток кави й мало не вдавився від несподіванки.

Він побачив у вікні те, чого аж ніяк не очікував.

На протилежному боці вулиці неквапливо котився диліжанс, запряжений одним майже виснаженим чорним конем, чиї очі були затягнуті білястою плівкою.

Сам диліжанс мав надзвичайно старий вигляд — облуплений, пошарпаний і місцями вже зотлілий.

Його дверцята перекосилися й злегка розгойдувалися під час руху. Оббивка звисала рваними клаптями.

Дерев'яний корпус місцями був добряче пошкоджений гниллю.

Усередині диліжанса Стен розгледів сухорляву стару.

На ній було брудне, зотліле синє плаття фасону дев'ятнадцятого століття й майже так само зотлілий синій капелюх.

Вона сиділа нерухомо, рівно випроставшись, із широко роззявленим ротом.

Її руки були притиснуті до грудей, а кістляві, скручені пальці майже торкалися підборіддя.

А на місці кучера сидів доволі кремезний чоловік у брудному костюмі дев'ятнадцятого століття, який колись, вочевидь, мав коричневий колір.

На голові в нього був такий самий коричневий казанок.

Увесь костюм, як і капелюх, носив на собі сліди сильного тління: місцями тканина була продерта до дір, а з подолу й рукавів звисали рвані клапті.

Обличчя чоловіка було велике, округле, з кудлатою чорною бородою та шкірою, білою, мов крейда.

Диліжанс неквапливо рухався з правого боку вулиці до лівого.

Стен завмер, спостерігаючи за цією водночас безглуздою й моторошною картиною. А люди довкола ходили у своїх справах так, наче вулицею зовсім не котився екіпаж просто з фільму жахів.

Та найбільше Стену пробіглися мурашки по шкірі від іншого. Чоловік у диліжансі дивився просто на нього.

Його обличчя було спотворене злобою, і цей погляд не віщував нічого доброго.

                       ЧИТАЙ ЗАРАЗ:   "ТОЙ, ЩО ТОРКАЄТЬСЯ: Я ПРИЙДУ ПО ТЕБЕ"