– Пусти мені дійсно пора! В мене домовик з голоду помирає І я тобі не наречена! Я ще відповіді не дала! – обурилась я, хотіла прибрати його руку, але це виявилось не можливим.

 Та і щось я відчула як заклякла. А от хвіст ощерився, китиця розпушилася і нервово б’є о асфальт.

 Шкода Яро знищив мою прикрасу, треба було не мисливця шипом гатити, а цього!

– Ой, та купиш нового, ці домовики дешеві! Яка ти стала хоробра! Ти що забула хто ти і хто я? І які можуть бути сумніви чи роздуми з приводу нашого одруження? Чи ти повернула магію? – подивився зверху вниз Віктор, скривив лице.

 Мені стало бридко це почути, бо я люблю свого домовика і не хочу його міняти з дурості на іншого.

 Віктор дістав руку з кишені і погладив мою скулу великим пальцем, прибрав волосину з носа.

 Мене наче струмом вдарили і не від задоволення, а від огиди, наче опустила ноги в мул і там щось торкнулося слизьке шкіри.