Я нервово перекинула довге волосся за спину. Цей жест, здається, трохи розрядив його. Я вже помічала, що він якось дивно реагує саме на моє волосся.
— Я хочу, щоб ти зараз пішла за Левом. І тільки в такому випадку я віддам наказ не вбивати всіх у тому будинку.
Мене це до глибини душі розізлило.
— Ну чому ти такий упертий?! Я не хочу до тебе повертатися, чуєш? Бо я для тебе — ніхто! Я не хочу так жити! І не хочу, щоб дитина народжувалася в такій атмосфері! Бо ти ненавидиш мене…
Я розпалилася. Стефаній різко схопив мене за руку й сильно притиснув до себе однією рукою за талію.
— Та не ненавиджу я тебе! І мене бісить до мурашок, коли ти говориш про розлучення! — сказав він уже тихіше, ніби боявся, що хтось сторонній почує.
— Я не хочу бути просто засобом зняти напругу у твоєму житті! — знову розплакалася я, не витримавши. — Ти сам постійно так казав! Я це добре запам’ятала! І я не річ, щоб зі мною так поводитися!
Я схлипнула. Хотіла залишатися сильною й незламною, але дивлячись у його очі, які зараз здавалися такими щирими, могла лише плакати.
— І взагалі… — шмигнула носом, — я при надії! Мені хвилюватися не можна! А ти мене доводиш!
Стефаній мовчав. Лише винувато дивився на те, як я шмигаю носом.
— Стефанію… Я хочу нормальну родину. Мені набридли ці гойдалки з тобою. Ця невизначеність. І ти… ти взагалі не розумієш, як мені зараз. Я тільки-но почала відходити від втрати пам’яті, а ти вже зробив мені дитину!
— Добре, — важко зітхнув він. — Що мені зробити, щоб ти зараз сама пішла за Левом і ми поїхали додому?
Схоже, він нарешті зрозумів мій нинішній стан.
— Я хочу, щоб ми вирішили все тут і зараз. Ти або відпускаєш нас із Левом і даєш мені розлучення… або скажи нарешті, чого ти від мене по-справжньому хочеш. Чому не відпускаєш?
Я серйозно дивилася йому в очі.
Згадай мене