Оновлення "Котик для Вищого" вже сьогодні о 19:00, де один хаотичний персонаж намагався споїти "малого"

— Пивас будеш, малий?

— Облиш. Ти ж прекрасно знаєш про прокляття нашого виду, — відповів Любомир і присів навпроти. — Можеш наступного разу запросити на перемовини… більш нормально.

— Який же ти нудний! О! — Сід посміхнувся широко й майже по-дитячому. — Хочеш прикол? Інсайд, так би мовити… — він зробив театральну паузу.

Любомир подивився на нього зі скепсисом.

— Я! Можу! На-бу-ха-ти-ся! — із задоволенням протягнув Сід, відкоркував пляшку й зробив великий ковток.

— Як? — Любомира це справді зацікавило.

— Я ж по факту сутність. Відпускаю трохи контроль над тілом і кайфую.

— Навіть трохи заздрю, — Любомир покрутив у руках випадкову гілку й кинув її вбік. — Що важливіше: чому ти тут і навіщо кликав?

А сам Любомир виявився не таким вже й ідеальним солдатом, а все наче йшло так добре...

Ніч невблаганно закінчувалася.

— Сонце встане — ти загинеш! Ми дамо тобі притулок! — тихим, майже лагідним голосом переконував її чоловік.

Це було не вперше. Чоловіки завжди брешуть, особливо коли щось обіцяють.

З неймовірним зусиллям вона вирвалася з його рук. Відбігла, озирнулася, глянула на нього.

Він стояв незворушно. Майже вранішнє світло і її надприродний зір дозволяли добре його роздивитися.

Високий, карі, майже темні очі, в яких можна було потонути. Солодка, майже чарівна посмішка вабила. Лише ікла, що визирали з-під губ, не давали Ірі забути, що перед нею такий самий монстр, як і вона сама.

Спогад про його обійми, смак його теплої крові пронизали тіло, наче сотня голок. Раптом захотілося знову опинитися поруч, відчути тепло його тіла.

Вона зробила крок. Щось зупинило її.

Що зупинило Іру від вирішального кроку?

І навіщо Сід насправді викликав Любомира на «пивас»?