Дівчина бігла крізь темряву лісу. Її серце калатало шалено. Гілки боляче дряпали шкіру, залишаючи подряпини, у п’яти врізалися каміння, торішні шишки й тверді грудки глинистої землі.

Було нестерпно боляче. Лячно.

Вона декілька разів впала, перечепившись через розлоге коріння дерев. Підводилася. Бігла далі.

Вона не знала, куди саме потрібно бігти, просто намагалася втекти від жаху.

Раптом врізалася в людину.

Дівчина відчула відчай.

— Де твій кошик із пиріжками, мала? — спитав чоловік у спортивному костюмі.

Вона заклякла. Підняла погляд на його постать. Кліпнула очима.

— Не бійся, мала, не з’їм! — він узяв її за руку й потягнув за собою. — Міг би, але Свєтік мені цього не пробачить. Відведу тебе до людей. Буду вдячний, якщо скажеш, що сама вибігла до села! — він озирнувся. — Інакше доведеться тебе з’їсти! — посміхнувся чоловік, і його білі зуби блиснули в місячному сяйві.

Вже майже біля поселення вони почули дзижчання заблукалого хруща.

— Тобі туди! — чоловік відпустив її, махнув рукою й пішов назад у хащу.

Дівчина вибігла до людей. Звук жука став тихішим. Вона почала колотити у всі хати з криком:

— Пожежа!

Жук переслідував чоловіка.

Той відійшов на доволі відкриту галявину й почекав, поки дзижчання стане ближчим. Потім помахав дрону рукою, розвернувся, нахилився, приспустив штани й з усією можливою зневагою продемонстрував п’яту точку просто в камеру

Хто читав мої книги, той знає, хто з персонажів на таке здатний, хто ще не читав дізнається вже завтра в новій главі "Котик для Вищого"