Чи не дивно, що в Україні створюється безліч книг, у яких і згадки не має про справжні почуття молоді, підлітків та дітей які живуть під гул сирен, кожен день або час од часу чують вибухи у своїх містах, містечках і селах, дізнаються про смерті людей і добре знають, що на їх місці могли бути вони, бачать кожен день кортежі автомобілів, які поважають у останню путь героїв, які загинули на війні, і ще багато, багато всього… Я бачила, як трирічний хлопчик горнувся до матері і перепитував. Мамо, це ж крилата ракета? Так? А та ракета і справді летіла над містом над головами людей, які не сховалися в укриття яких не було поруч… Чи не жахливо, що навіть маленькі діти легко розрізняють  на слух те що намагається принести їм смерть..