Є персонажі, історію яких ми дізнаємося одразу. Конфлікти, проблеми, суперечки, біль. Все на поверхні.

А є Мартін і Ліліт.

Їх історія довго залишається поза нашими очима. Ми бачимо лише окремі їхні уламки і бачимо стару образу, надто довге мовчання між двома людьми.

Мартін і Ліліт знають одне одного вже дуже давно. Настільки давно, що кілька людських життів для них могли б уміститися лише в одному спогаді. Але у їхньому минулому залишилося рішення, яке вже неможливо змінити. Один із них був переконаний, що робить єдино можливий вибір. Іншому довелося жити з наслідками цього вибору.

Минуло багато років, але час, як виявилося, не завжди робить речі простішими. Він може приглушити біль, навчити жити поруч із ним і навіть переконати нас, що все давно залишилося позаду. Проте деякі почуття виявляються значно впертішими.

Особливо тоді, коли йдеться про людину, яку, можливо, варто було б давно перестати любити. Часом ми хочемо того, чого вже не можемо повернути. А часом продовжуємо хотіти того, на що, як нам здається, більше не маємо права.

І мені дуже подобається, що історія Мартіна й Ліліт існує. Вона не опиняється в центрі уваги читача, але від цього не стає менш важливою. 

В третій і завершальній частині трилогії, Дракайні, їхня історія теж матиме свою розв’язку. Минуло багато часу, а забути одне одного вони так і не змогли.

Чи зможуть вони нарешті примиритися?

Побачимо.