Ледве за нами зачиняються важкі двері, і ми опиняємося в порожньому напівтемному вестибюлі, я не стримуюся і притискаю дівчину спиною до стіни. Притримуючи однією рукою за потилицю, ніжно накриваю її губи своїми. Легкий, майже невинний поцілунок. Ось тільки реакція дівчини виявляється занадто бурхливою. Ледве я відриваю свої губи від її вуст, тут же отримую дзвінкий ляпас. 

— За що? — дивуюся та ображено потираю щоку. 

— Ви… ви поводитеся не як благородний лорд, а як… — Вівіан замовкає. 

— А як хто? — гарчу, виблискуючи очима. 

— Як звір, яким ви і є, мілорде! Навіщо ви вчепилися за мною? 

— Щоб захистити вашу честь… 

— Або самому мене позбавити її?? 

— Припиніть істерику, моя люба! Ми з вами заручені! І, до речі, а чи не цього ви домагалися, коли вдерлися в мій кабінет, щедро обмазавшись еліксиром??

Отримую другого ляпаса й дівчину, що ридає. 

— Я… Я виконувала наказ дядька! 

— Я знаю… — примирливо кажу. — Ідіть, поміняйте книгу. Я почекаю вас тут.