Між тінню та мовчанням

. . . Уолтер дивився прямо перед собою. На мармурову панель.

Ту саму. Вона знаходилася приблизно за двадцять метрів від них, вмонтована в масивну стіну між двома колонами. У її полірованій, смугастій поверхні, що блищала, мов замерзла вода, дзеркально відбивалися коридор, зачинені дубові двері кабінетів, згасаючі світильники... і вони самі. Дві постаті у пальтах.

Маккензі повільно, долаючи важкість у шиї, повернув голову назад.

У реальному коридорі позаду них нікого не було. Порожнеча, залита мертвим світлом.

Він знову подивився на мармур.

У відображенні за їхніми спинами стояла третя постать.

Висока. Неприродно витягнута. Нерухома, як гранітна статуя. Вона була одягнена в довгий чорний костюм старого, застарілого крою з високим крохмаленим коміром. . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . А в мармуровій панелі за їхніми спинами — там, де камінь був укритий мереживом тріщин — на одну коротку, непомітну для людського ока мить знову з'явилася висока чорна постать.

Цього разу вона не дивилася на їхні відображені спини.

Вона схилила голову й дивилася вниз. Туди, крізь шари кам'яної підлоги й бетонних перекриттів, куди вони щойно пішли.

І лише після цього безшумно розчинилася в глибині темно-зелених прожилок мармуру.