Я довго думала, з чого почати розповідь про «Наречену Диявола».

Бо це не просто історія про дівчину, яка зустріла загадкового чоловіка.

І навіть не просто готичний роман про диявола.

Мені хотілося написати історію про кохання, яке виявилося сильнішим за смерть.

Уявіть...

Ви живете життям, яке для вас уже давно вирішили інші. Маєте родину, майбутнього чоловіка, весілля, яке наближається з кожним днем.

А потім одного разу незнайомий старець простягає вам старовинний перстень.

Ви не знаєте, навіщо він вам.

Не знаєте, чому саме ви.

А потім починають снитися сни.

Один і той самий чоловік.

Щоночі.

І з кожним разом він стає все реальнішим.

А потім ви зустрічаєте його наяву.

Що б ви зробили?

Втекли б?

Злякалися?

Чи залишилися б, щоб дізнатися, ким він є насправді?

Єлизавета залишилася.

І саме з цього моменту її життя почало змінюватися.

Але знаєте, про що я найбільше хотіла б вас запитати?

Чи завжди те, чого ми бажаємо, є тим, що нам потрібно?

І ще страшніше:

Якщо серце обирає когось, хто може його знищити, чи варто слухати це серце?

Бо іноді ми називаємо коханням те, від чого повинні тікати.

А іноді тікаємо саме від того, без кого не можемо жити.

У «Нареченій Диявола» є одна думка, яка проходить крізь усю історію:

душі пам'ятають.

Навіть коли люди забувають.

Навіть коли змінюються імена.

Навіть коли між двома зустрічами минають століття.

І тепер мені цікаво...

А ви вірите, що деякі люди приходять у наше життя не вперше?

Що, можливо, іноді ми зустрічаємо когось і відчуваємо дивне:
«Я знаю тебе. Просто не пам'ятаю звідки».

А може, це й справді не перша зустріч?

Можливо, деякі історії починаються задовго до того, як ми перегортаємо їхню першу сторінку.