Їй хотілося померти. Сховатися якнайдалі від усього світу і ридати. Пустота заполонила її. Вона не могла дивитися на помідори крізь вікно. Вони мовчки спостерігали за ними протягом усіх їхніх стосунків. Від першої зустрічі до першої ночі разом. Від першого поцілунку до останніх обіймів. Нурія прагнула спалити все, знищити. Не бачити більше. Не відчувати.

Одного дня, не в силах більше стриматися, вона почала виривати паростки голими руками. Поливаючи грунт сльозами, вона рвала і рвала, роздавлючі нещасних німих свідків її болю. Її ніхто не зупиняв. Сльози поглинали її. Вона рвала доти, доки, обезсилина, не заснула прямо на землі. 

Минула зима, а від плантацій залишилися лише спогади, Нурія вийшла на двір. Все здавалося таким пустим, безликим без звичного виду. Зазвичай, о цій порі року, батько тяжко працював над висадкою нових помідорів. Але більше він цього не робив. Грунт, який так давно приносив їхній родині не тільки заробіток, але й харчування, тепер був порожній. Вона присіла. Її руки почали торкатися землі. Тепло, яке вона віддавала, ніжно гріло шкіру. Нурія й не помітила, як почала копати. Як пішла додому по засушені батьком зернятка і почала їх садити. Спокій від землі заполонив її. І так почалося її друге кохання. Кохання до власної землі.

(Зображення згенеровано ШІ)

Фрагмент із книги "Там, куди відлітають паперові журавлі"