"Спадкоємиця крізь час" продовжує радувати читачів щоденними оновленнями. 

Не знаєш, що тебе очікує завтра...

А тим часом наша Міра вчиняє безумство: 

Він стояв біля вікна, спиною до мене, дивлячись у чорноту, що пропливала за склом. Я сповільнила крок, хоча щось усередині — не моя воля, я це чітко усвідомлювала — вперто штовхало вперед. Зуравія кричала десь на самому дні свідомості, намагалася перехопити контроль, вигукнути щось розсудливе й шляхетне про пристойність і незнайомих чоловіків уночі. Але у цьому тілі тепер головною була я, справжня Міра, тому я її заглушила і відсунула на задній план.

Він обернувся, ще до того як я наблизилася на відстань витягнутої руки. Ніби відчув мене раніше, ніж я сама зрозуміла, що вже стою поруч.

---

Слів не було, зараз вони взагалі здавалися безглуздими, недоречним, як спроба заговорити уві сні. А це й справді нагадувало сон — той самий, у якому чоловік із портрета простягав руку крізь позолочену раму, і я щоразу прокидалася із серцем, що калатало так, ніби я справді торкнулася чужих пальців.

Мій погляд ковзнув нижче — на підборіддя з ледь помітною ямочкою, яку вдень я б навіть не зауважила, а зараз чомусь бачила виразніше за все інше в цьому напівтемному вагоні. Потім — вище, до губ. Не встигла й подумати, що роблю, як тіло вже саме нахилилося вперед, підкоряючись чомусь, що було сильнішим за розум, сильнішим за обережність, сильнішим навіть за досвід Зуравії, яка зараз була замкнена у найдальшому кутку моєї свідомості.

Це не могло бути реальністю. Не о третій ночі, не в потязі, не з незнайомцем, чиє ім'я я навіть не знала. І все ж мої вуста торкнулися його губ — обережно, майже невагомо, наче питання, яке боїться почути відповідь.

На секунду весь світ навколо перестав існувати...

Читайте 21 розділ уже завтра о 6:00, а тим часом запрошую переглянути попередні розділи книги