Це – жіночий монастир в Іспанії. Він знаходиться недалеко від місця, де я живу. Монастир старовинний, але діючий і сьогодні. Його правила такі ж суворі, як і у середні віки. Черниці рідко покидають монастир. Зустрічають гостей у залі, розділеній навпіл дерев’яною решіткою. Щоб забезпечити власне існування, мають власний магазинчик, де продають печиво, мед з власної пасіки і креми з прополіса, які варять за середньовічним рецептом, без хімії.

  А за монастирем колись пролягала залізна дорога і стояв двоповерховий будиночок – колишня станція. Залізну дорогу прибрали, бо вона стала неактуальною. Тепер тим шляхом їздить автобус. А будиночок залишився.

  Колишню станцію обладнали і перетворили на житло. Монастир подбав про те, щоб те житло було передане одній родині зі Східної Європи, для проживання. Але з умовою: та родина повинна була взяти на виховання (можливо, усиновити, я точно не пам’ятаю) маленьку дитину, яка мала якесь відношення до монастиря.

  Друг, який розповів мені цю історію, подивився на мене з натяком, який я зрозуміла.

  - А що? – запитала я. – Хіба чоловіки мають доступ у монастир?

  - Деякі так! – відповів друг. – Наприклад: електрик, шофер, що привозить продукти, садівник, листоноша...

Я захихотіла. Мій друг – теж. Справа в тому, що він був листоношею.

***

До чого я веду? А до того, що споглядання готичних монастирів і розповіді, які ходять навколо них, призвели до того, що моя фантазія запрацювала. І з’явилася ідея роману «Монастир Святої Бригіти», у якому похмурі таємниці поєднуються з пристрасною вдачею іспанських чоловіків та жінок.

Щиро запрошую до прочитання сюди.