Мені цікаво, як у вас було з підтримкою вашої творчості з боку батьків.
У мене були чудові батьки, але вони ніколи не раділи і не підтримували моє бажання писати. Ну може хіба що в молодшій школі, коли вчителька на батьківських зборах привселюдно зачитувала мої вірші і маленькі твори, які ми всі писали, виконуючі її завдання - опис листівки. Кожен від неї отримував листівочку і мав домашку- написати по ній твір. Моя улюблена домашка))
Але в середній школі у мене почав сідати зір і тут батьки стали стіною між книжками і моїми опусами. Я їх розумію тепер і розуміла тоді. Вони піклувались про моє здоров'я. Але я і ображалась. Моя фантастика ходила по руках однокласників і їхніх знайомих. Я її ще й самостійно ілюструвала)) А власні батьки ніколи ні слова в підтримку. А так хотілось, щоб вони мною пишались...
Пишався моїми успіхами вчитель літератури. Він першим читав те, що писала, обережно критикував. Дозволяв користуватись власною шикарною бібліотекою. Але в нього була умова: беру, наприклад, Стругацьких, але обов'язково ще щось класичне, наприклад, Данте Алігьєрі. Сподівався розвинути мій літературний смак))
Але найгірше, що зробили батьки, коли я вже була студенткою, як здогадуєтесь, зовсім не літературного ВУЗа, вони просто здали в макулатуру всі мої зошити з оповіданнями... Цікаво, що я й зараз пам'ятаю основні ідеї з деяких з них. Дуже ймовірно, що колись напишу знову.
Кілька років я нічого не писала- не було ні часу, ні бажання. І тут вже дякую одній з подружок, яка наполегливо підштовхувала мене повернутись до літератури. Вона першою все починала читати і кожного разу казала, що дуже чекає наступних оповідань. І саме вона нарешті підштовхнула до публікацій.
А хто підтримав чи навпаки протидіяв вам?
19 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиПродовжую свою історію,
Мій чоловік може бути не згодний, може ставити питання. Плюс він сам розуміє як працює влада, ієрархія, субординація, бо довго працював на керівних посадах, а зараз в армії. Він дуже допомогає в деяких місцях. А іноді ми можемо просто поспорити, або проржати з моїх героїв. Зараз він дуже пишається мною
Сергій Ляховський, Дякую ❤️❤️❤️
Дуже прикро, що Ви не мали великої підтримки від найрідніших. Втрачені зошити це дуже сумно, та тішуся, що Ви мали поруч викладача, хто цікавився Вашою творчістю і маєте справжню подругу, що цінує Вас та підтримує! Дуже добре, що Ви пригадуєте втрачені сюжети і готові їх колись втілити, щиро бажаю Вам із цим успіхів!
Мені у цьому плані дуже пощастило, вся моя родина завжди знала і цікавилась моєю творчістю, моя Ба щоразу при зустрічі питала, що я зараз пишу. А мама читає кожну новинку і пише мені кілометрові повідомлення із враженнями) Дві найближчі подруги, що зі мною ще з перших класів поруч, теж від самого початку підтримували і читають зараз. Та і на платформах я зустріла чимало крутих колег по перу, що читають, діляться думками та підтримують. І це неоціненне відчуття, воно окрилює, бо ти відчуваєш, що тебе рухає вперед не лише власне бажання писати, а й люди, що поруч
Бажаю всім, хто не мав такої підтримки раніше — відчути її наповну, творіть і надихайте!❤️
Кайла Броді-Тернер, Дякую ❤️❤️❤️
Так хочеться вас обійняти після цих слів… Сумно усвідомлювати, що найрідніші не завжди стають тими, хто підтримає, і що чужі люди інколи вірять у нас більше. Але ви велика молодець, що пройшли крізь це. Ви повернулися до улюбленої справи, творите і вже нікому нічого не мусите доводити. Тож так тримати)
А я у своїй сім'ї була дивачкою. Вірші писала, малювала, займалась легкою атлетикою. Ніхто ніколи мені нічого не казав, але я й не потребувала в цьому. Просто якось була сама по собі, і мене це влаштовувало.
Ліша Сил, ❤️❤️ Ну я б не сказала, що писати вірші і малювати- це дивацтво. Це прояв творчої натури. Але розумію - якщо в сім'ї ніхто більше цим не поцілований, то для них Ви- дивачка))
Ще зі школи я почала писати вірші, деякі маю записані у блокноті, а деякі ні. Мама схвалювала, їй подобались, пам'ятаю як вона говорила що один із моїх віршів опублікували у газеті. А от після мого одруження чоловік був проти, його дратувало те що я свій вільний час витрачаю саме на написання, я навіть через це майже рік нічого не писала, та коли прийшла впевненість у тому що у мене все вийде, я почала писати знову, мене також перед тим підтримали у цьому напрямку знайомі, а чоловік змирився із цим, і потім я видалила всі свої книги, змінила ім'я і почала знову писати спочатку. Вірші я маю збережені, але не всі, можливо у майбутьньому об'єднаю їх у якусь збірку тут.
Пацюк Червоній, Можливо, деякі. Більшість відповідала емоціям того періоду і вже не цікаві... Навпаки додалось пару штук в останні роки. Але дуже мало, щоб навіть зробити збірочку
Прикро, що Вас не підтримували. Рукописи в макулатуру — демонструє повне нерозуміння. І це боляче. Але, на жаль найрідніші нерідко ставляться до пориву творчості не серйозно. Наче це пустощі. І не важливо пишеш ти гуморески чи щось більше серйозне. Я, наприклад, звик до цього))
Вілена Озерська, Так, на жаль ми інколи досить сильно залежні від думки оточуючих. Особливо — найрідніших.
Ніяк. Мама знала, що я щось там пишу та то було байдуже. І взагалі я переводив зошити які в той час були недешеві як і ручки. Потім мені вдалося заробити на своїх оповіданнях непогані гроші і думки змінилися. Але то було недовго. Після того я так повірив в себе, що написав на той час популярну фентезі і послав її у всі видавництва які тоді були троє мене вічливо послали інші не відповіли. Я мабуть років з 15 нічого не писав, а потім після початку повномасштабної зрозумів, що не виводжу( по деяким причинам я не можу йти на фронт). І вирішив повернутися до творчості. Я настільки повірив в себе, що навіть вирішив щось публікувати.
Марко Левчук, Мабуть, ми всі тут з тих, хто вірить в себе. І це добре. Психологи кажуть, що завжди краще бути про себе вищої думки, ніж мати занижену самооцінку ❤️
Ніхто. Спочатку я нікому й не казала. Потім, коли перший твір був написаний - так, але ні в кого не виникло бажання почитати чи подивитися - що воно таке? Хобі то й хобі... А потім я вже й тішилась, що не читають - так мені вільніше писати саме те, що я хочу, ні на кого не оглядаючись.
Хоча, як так подумати, якби не Букнет - тих історій би й не було, їх би ніхто й не бачив... бо просування - явно не моє)
Дієз Алго, Син каже, що треба шукати на Лінкедін, але поки що і там мімо. Мабуть треба робити якісний переклад на іноземну мову хоча б 1 книжки і шукати іноземних видавців
Мої батьки і сім'я взагалі так звикли, що я все життя щось пишу, що не вважали і не вважають, ніби мені потрібна підтримка саме в цьому. Тобто ще це моє гобі, релакс і гілті плеже у вільний від усього іншого час. Ну як тут і чим людині допоможеш і чи треба. Вони допомагати) Вони навіть не одразу дізналися, що я тут публікуюся. бо мало де ще я пишу і публікуюся, хоч і під справжнім ім'ям.
Але згодом дізналися. І нічого не змінилося. Ну і не мало, здається.
Точно!
Мене не підтримують батьки, вчителька спочатку не вірила, що я написала, потім казала, що таланту в мене нема, але це мене не зупиняє ❤️
Марія Бруа, 100%✨
я колись прочитав оповідання матері,вона похвалила
Пацюк Червоній, Мої просто не читали. Їм було все одно, гарно я пишу чи ні. Може, й розуміли, що гарно, адже знали, що я улюблена учениця вчителя літератури і мої опуси читають однокласники. Але вони просто були проти того, щоб я перевтомлювала очі читанням і писанням.
А,ще.Доньку колись попросили написати щось про легендарних постатей нашого краю,я написав віршовані загадки.Вчителі мене похвалили і попросили ще
Пацюк Червоній, І донька, мабуть, пишалась ❤️
А це приємніше, ніж слова вчителів.
Мене найбільш підтримували вчительки: і початкових класів, яка хвалила мою ранню творчість і здібності в літературі, і потім класний керівник, вона також була вчителькою літератури, потім редакторка в газеті, де я друкувала оповідання, а потім ще науковий керівник, з якою готувалася до МАН і різноманітних конкурсів... І це ще не все...
Тоді це не так відчувалося, але без всіх керівників, редакторів, учителів, які з'являлися в моєму житті, я би мала шанс забути про те, без чого й жити не можу... Тож вдячна кожному такому Вчителю у своєму житті!
О БОЖЕ. Це навіть боляче читати!!! НА МАКУЛАТУРУ... Я шокована і засмучена((( Дуже прикро, що Ви мали такий болісний досвід, це дійсно жахливо для автора(
Про те, що я пишу вірші знали, адже деякі з них випадково потрапили їм на очі і вони навіть допомогли, щоб їх опублікували у місцевій газеті, а от про те, що я пішла далі і почала писати романи, то не знає ніхто. Не знаю чому, але я якось не поспішаю їм про те говорити)) Коли ніхто не знає, то писати легше)))
Вілена Озерська, Згодна. Не розкривайтесь, будьте інкогніто, під псевдонімом. Я один час писала під справжнім ім'ям( без прізвища), але вирішила, що навіть так не бажано. Псевдонім Аліс Веро народився лише в цьому році. Не про все відкрито висловився, якщо будь- хто з знайомих буде знати, що ти- автор.
Співчуваю вам. Зошитів шкода, навіть якби ви їх і не використовували(((
Моя історія мабуть легше. Я все життя писала в шухлядку. Деяким книгам вже більше 10 років, а опубліковано недавно.
Мама і не знала, що я пишу))) сестрі подобається))) а донька робить постери для соцмереж ⭐⭐✨
Кума сказала - оу, а ти нічогенько так пишеш, ніколи б не подумала...ахазха
А найкраща подруга - спробуй писати ші. І це навіть не прочитавши жодного рядка мого власного тексту. Було дико образливо, адже від неї я чекала найбільшої підтримки і того, що вона почитає(((
Ви от згадуєте за вчителя. В мене теж була така вчителька, із зарубіжної літератури. Вона зберігала мої зошити з творами і демонструвала іншим учням. Тоді це було дико незручно і трохи підбішувало, бо я не хотіла виділятися.
Але коли ти пишеш, мабуть, доведеться виділятися, бо зараз тільки реклама рухає книги, незалежно від того паперові вони чи електронні.
Тетяна Степанкевич, А мене не підбішувало)) І однокласники спокійно ставились до вчильських похвал, бо ж самі були перші читачі❤️
ООО, яка крута тема. Мой батьки дуже підтримували моє бажання читати, особливо до цього приклав руку тато. Я дитина 90, у нас довгий час не було телевізора і ми з татом кожного тижня ходили в бібліотеку. І брали не одну книжку, а одразу пакет. Я засинала часто з книжкою, а мама потім приходила і вимикала мені світло. Доречі, у мене теж зір сів надто рано, у 6 класі, але батьки не заборонили читати. Взагалі. Просто купили мені класні окуляри.
Але зараз, коли я серйозно сіла писати саме те, що мені цікаво, батьків вже не має. Тата не має вже 10 років, мама померла минулого року, онкологія. Я не змогла ії витягнути. Досі ще це не пережила, соррі.
І нещодавно я гостро відчула, що якби я дала ім почитати "Анатомію влади", вони обидва би пишались мною. Дуже сильно. Але вже піздно.
Зараз мене підтримує чоловік. Але його підтримка дуже дозована. А на початку побудови світу, коли я повністю пішла в текст, він ревнував. Дуже сильно. Аж до скандалів. А я не могла зупинитись, бо розуміла якщо я зараз зупинюсь, я втрачу думку і не зберу світ. А меня треба було зав'язати влаштування центру, мотивація, щоб не зробити персонажів картонними. Зараз він перший читач і критик.
Омела Грін, Будемо вважати, що Вам пощастило ❤️
У мене мати - християнка, тому підтримка мені з тим, що я пишу, не світить, від слова взагалі. (і напевно причина чому я пишу, тобто це така собі сепарація і бунт)
Аліс Веро, Дякую
Я почала писати ще в дитинстві , в школі була дошка пошани і там завжди були мої вірші та коли дала почитати мамі то вона сказала що це повна дурня ,після цього я спалила все що написала ці слова дуже болісно вдарили мене і я навіть не думала що знову почну , але мені почалось здавати що я зрозуму зійду герої в моїй голові просто оживали я могла йти вулицею і в голос розмовляти із своїми героями ...Нещодавно мені зробили операцію і після того як я вийшла із наркозу в той же день я вже знала що я буду писати книги , незнаю як але це вплинуло на мене підсвідомо , та мені страшно було починати я боялась почути знову слова обезцінення , я навіть ховалась від чоловіка коли почала писати першу книгу , та він зрозумів мене і підтримує а також я вдячна авторам на букнеті які підтримували мене ))
Аліс Веро, Раніще я думала що це тільки в мене така історія , та саме на букнеті я дізналась як багато авторів пережили щось подібне ..Дуже прикро що все так .
Мене підтримують друзі, але в сім'ї і від друзів сім'ї я часто чула "писати треба миле, позитивне і про квіточки" або "хочеш писати, ну то пиши як донцова"...
Вень Чжулун, Ой ні, мені такого ніколи не казали. Або ніяк, або пиши в своєму стилі))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати